Привид мертвого дому. Роман-квінтет

І Станіславові тут, перед вікном, пригадався той день, чимось схожий на теперішній, — у перемішці дощ із сонцем, і те, як до нього прийшов Микола, тривожний, печальний і щасливий водночас; дорогою він встиг трохи змокнути, і від нього пахло вологою одежею, а ще трохи одеколоном, бо перед тим, як прийти до нього, зайшов до перукарні, постригся й поголився. І Микола запропонував Станіславові прогулятися, бо має до нього серйозну розмову. І вони тоді довго блукали вулицями рідного міста, потрапляючи чи під дощ, чи під сонце, яке осяювало довколишній лискучий і мокрий світ; Микола йому розповів, що Леоніда зустрічається не тільки зі Станіславом, але і з ним, Миколою, що він її любить, хоч чудово знав і про Станіславове почуття, але йому перед ним незручно, адже вони друзі, і це виглядає негарно, відтак мусять розрубати цього вузла раз назавжди, але не відає як. Станіслав тоді удав із себе безпечного й легковажного; він сказав, що ситуація не так незвичайна як банальна і що на дуель він Миколу не викликатиме.

— Атож! — сказав Микола. — Я також цього не хочу! Але не бажаю, щоб гадав, ніби я падлюка і зраджую нашу дружбу.

— Так само зрадником міг би відчуватись і я, — сказав Станіслав.

— Ні, — вперто вів Микола. — Перший із нею почав ходити ти.

— Отже, що пропонуєш? — холодно спитав Станіслав.

— Щоб ти вирішив, — мовив цей безнадійний ідеаліст, — як мені себе в цій ситуації поводити.

— Поводь, як вважаєш за чесне і розумне, — сказав Станіслав.

Тоді Микола якось дивно на нього подивився; в цей час яскраво світило сонце й освітлювало його лице, ніби трохи розмиваючи; Микола тоді хвилювався і відчував розгубленість чи зніяковіння, а водночас був рішуче настроєний, адже він чесна і проста душа і волів, щоб проблеми вирішувалися просто й чесно. Станіслав же вдавав із себе скептика, бо в той час бути скептиком йому найбільше подобалося, отаким собі Чайлд Гарольдом, рефлектуючим, сумовитим і на позір спустошеним; він уже тоді знав, що в цьому місті не затримається, що перед ним довга, незвідана, але велика дорога, що він не просто людина, якій призначено збудувати собі гніздо, а в ньому завести родину, жити задля неї та в ній — те, чого прагнув Микола і чого прагла, зрештою, Леоніда, а з призначенням особливим. Звісно, він любив Леоніду, гарненьку й охайну, в міру кокетну і в міру просту душу, в міру чарівницю, але з невеликими забагами й прагненнями, вона була зроджена не у вірні супутниці жерця мистецтва, в якого не існує «я», а лише його мистецтво, при якому могла бути «жінкою Дантовою» — не Беатріче; очевидно, їй і справді більше підходив Микола, адже праг того, що й вона, згоджувався улягати її волі й примхам, тупцювати поруч і улещувати, чого й справді потребувала, а вона, як лагідна й випещена кішка, що не без пазурчиків, того чекала від свого вибранця і сподівалася.