Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Пославши по Рендома та Ґанелона, я повернувся у свої покої. Оголосив, що маю намір провести день у відпочинку і тихих думках, перш ніж уночі помандрувати до Tip-на Ноґта — мудре рішення для кожного амберита, який має серйозні проблеми. Не скажу, що я набув великий досвід подібних походів, але більшість родичів там бувала. Та й час для цього обрано ідеально: я відчував, що лише так зможу виправдати цілоденну відсутність. Звісно, мав податися в місячне місто вже сьогодні вночі. Але й це також було добре. Я отримував у розпорядження весь день, ніч і частину наступного дня, протягом якого міг сповна відновитися й зализати рани — що також було просто чудово. Мені здавалося, що час проведу з користю.

Я подумав, що новинами потрібно поділитися, для чого обрав Рендома і Ґанелона. Вмостившись у ліжку, переповів їм почуте від Бранда про Фіону та Блейза, а ще про змову Еріка, Джуліана й Каїна. Також переказав історію Бранда про моє власне повернення й про те, як друзі-змовники ув'язнили його. Співрозмовники відповіли, що розуміють, чому учасники обох фракцій — Фіона та Джуліан — дременули: безсумнівно, аби зібрати війська. Хотілося б, щоб Рендом і Ґанелон нацькували їх одне на одного, але шанси на таке були мінімальними. У будь-якому разі тепер, найпевніше, або Джуліан, або Фіона поведуть свої сили на Амбер.

— Певно, нехай витягають жереб і чекають своєї черги, як і всі решта, — мовив Рендом.

— Не зовсім, — відказав я. — Союзники Фіони — це ті самі почвари, котрі прийшли з Чорної дороги.

— А як же коло в Лоррейні? — поцікавився Ґанелон.

— Теж вони. У тій Тіні почвари проявили себе так. Вони прийшли здалеку.

— Всюдисущі виродки.

Кивнувши, я спробував пояснити...

І ось тепер я прийшов у Tip-на Ноґт. Коли зійшов місяць і бліді обриси Амбера випливли в небі, а зорі стали просвічувати крізь них, обернувшись на бліді ореоли навколо веж та крихітні цятки руху на стінах, я чекав, чекав разом з Ґанелоном та Рендомом, чекав на маківці Колвіра, там, де в камені грубо витесані три сходинки...

Щойно сяйво місяця торкнулось їх, як зринули розмиті контури небесних сходів, перекидаючи величезну дугу через море, до примарного міста. Коли місяць своїм сріблом повністю затопив їх, вони набули абсолютної чіткості й твердості, тож я ступив на камінь. Рендом тримав у руці повну колоду Козирів, а мої карти лежали в кишені куртки. Викуваний на цьому камені при світлі місяця Ґрейсвандір дарував мені силу в примарному місті, тож я взяв його із собою. Я відпочивав весь день і про всяк випадок прихопив тростину, на яку міг би спиратися. Ілюзія відстані й часу... Сходи на байдужі до Корвіна небеса зринали самі собою, але не в арифметичній прогресії, а за одну мить. Я був тут, я був там, уже подолав чверть шляху, перш ніж моє плече забуло потиск Ґанелонової руки. Варто було пильно вдивлятись у будь-яку точку сходів, як вони втрачали мерехтливу непрозорість — і ніби крізь матові лінзи проступав океан... Я втратив лік часу, хоч і здавалося, що його минуло не так уже й багато... Праворуч, далеко під хвилями, над якими я здіймався, виблискували контури Ребми, звиваючись у морі. Я згадав Мойру, так подаленілу від мене. Що трапиться з нашим глибоководним двійником, якщо Амбер упаде? Чи залишиться відображення у дзеркалі незмінним? Чи, може, будівельні блоки і каркаси трусоне, неначе гральні кості в якомусь казино, посеред глибоководного каньйону, над яким мчать наші кораблі? Згубні води, що так збивали з пантелику Корвіна, промовчали. Я відчув гострий біль у серці.

Щойно ступивши на останню сходинку, потрапив до примарного міста — так само, як би ступив до Амбера, піднявшись гігантськими сходами на зверненому до моря боці Колвіра.

Я перегнувся через перила і поглянув на світ під ними.

Чорна дорога тягнулася зі сходу. Вночі її не видко, але це не мало жодного значення. Тепер я знав, де вона пролягає. Чи, точніше, де вона пролягала за словами Бранда. А оскільки мені здавалося, що він уже вичерпав доступний людині запас брехні, я вірив, що знаю, де вона.

Знав увесь її шлях.

Від яскравого Амбера та сильної й безкінечно-блискучої величі суміжних з ним Тіней, крізь швидко зчорнілі шари уяви, що розходяться в усіх напрямках, відтак крізь покручені пейзажі — й навіть ще далі, проминаючи місцини, які можна побачити, коли сп'янієш, мариш жахіттями... І навіть далі, далі тих місць, де зупинявсь я... Де зупинявсь я.

Як просто пояснити те, що аж ніяк не є простим...? Гадаю, варто почати зі соліпсизму — твердження, що не існує нічого, крім тебе самого, чи принаймні що ми насправді можемо бути певні лише щодо нашого існування і нашого досвіду. А я натомість міг знайти в Тінях усе, що тільки уявляв. Усі ми могли. Щиро кажучи, таким чином ми не виходили за межі власного его. Про це можна сперечатися до скону, що більшість із нас і робила, але, можливо, Тіні, які відвідуємо, ми самі ж створили — нашою психікою; можливо, існуємо тільки ми, а Тіні, які нам доводиться перетинати, є лише проекціями наших власних бажань... Байдуже, яка користь від таких ідей, хоча вона справді є; цікавіше те, як точно ці дискусії пояснюють ставлення моєї родини до людей, місць та речей за межами Амбера. По суті, ми творці іграшок, а вони — наш робочий матеріал: часом подароване їм життя становить для нас загрозу, але це також лише частина гри. Всі ми за характерами — імпресаріо, і так само сприймаємо одне одного. А оскільки соліпсизм викликає легеньке збентеження з погляду етіології[75], кожен може позбутися цього відчуття, відмовившись сприймати важливість питання. Більшість із нас, я часто бачив таке, цілком прагматичні у власних справах. Майже...