Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
— Ти нічого не розумієш, і плакати тепер уже запізно. Покійний робив велике діло, от так вийшло, пане добродію. Ну, не плач! Приїхали ми в ту Калиницю. Місцевий парох, отець Розумовський, запросив нас на обід. Обід — як тобі сказати, пане добродію?… — був ситий, але простацький. Бракувало йому шику, пане добродію. Їмосць так розгубилась, що подала бургундське у келишках для шампанського.
— Стрийку, це мене не обходить!
Нестор просить пробачення у племінниці. Він думав, що як все розповісти, то все, пане добродію.
За обідом в того Розумовського, коли вже випили по одній-другій чарці, зайшла мова про віче, що мало відбутися. Тут Розумовський починає запевняти їх, що Калиниця — це наймирніше під сонцем село. І саме в цьому, пане добродію, полягає непростима тактична помилка отця Омеляна. Якби покійний Аркадій знав, що йому доведеться виступати перед ярим ворогом, то, річ ясна, він був би підготувався до всяких можливих вилазок з боку противника. Як то кажуть, пане добродію, ні на хвилинку не спускав би ока з мушки. Та той тюхтій, пробач, завів їх на сухе — і ось які фатальні наслідки. Які трагічні наслідки, пане добродію!
На віче, як пізніше виявилося, прибуло кілька голодранців з міста. Цим і виправдується тепер о. Розумовський, що він, мовляв, ручався тільки за своїх парафіян. А що це за парафіяни такі, які водять дружбу з комуністами?
Таких парафіян треба шельмувати при кожній нагоді, виставляти їх поіменно на засудження в католицькій пресі, а не рекламувати як мирних людей.
Ось до чого довела політична сліпота й благодушність отця Розумовського! Першим, після того, як отець Розумовський відрекомендував їх всіх, виступив представник від воєводства. Добре говорив, навіть мало що по-польськи закидав, хоч з усього видно було, що йому мало доводилося виступати перед сільською публікою.
Хлоп — гадина, пане добродію, звивається у клубочок і робиться маленьким, коли йому чого-небудь треба від тебе. Але, боронь боже, якщо він відчує, що ти в чому-небудь залежний від нього!
Го-го! Тоді гадина випростовується на весь зріст, піднімає голову і сичить, готова кожної хвилини кинутись на тебе.
Аркадій, не бійся, добре вивчив мужицьку психологію. Він не вдавався, як пан з воєводства, до історичних коренів українсько-польського братерства. Що хлопові до історії?
Аркадій прибирав гаддя до рук логікою аргументів, доводячи тим баранячим головам конкретно, які матеріальні вигоди може принести їм дружнє співжиття двох слов'янських народів. При тому він так спритно, так істинно по-мистецьки допомагав собі то тоном, то жестом, то анекдотом, то слізкою, що, здавалося, ось-ось схопить за морду, як норовистого коня за гриву.
Нестор безнастанно стежив за настроєм мужиків. Спочатку насуплені, вони поступово-поступово, під впливом гіпнозу Аркадієвого слова, міняли вираз обличчя, мов під пензлем художника.
І ось, коли вже здавалося, що Аркадій останніх, найбільш затятих, перетягне на свій бік, нагло з натовпу впала фраза…
— Яка, стрийку?
Дурна. Насамперед дурна! Якими фразами може розкидатись такий індивідуум? Просто Несторові не зовсім зручно повторяти племінниці цю нісенітницю.
— І це так подіяло на татка?
— Звичайно, що не це. Покійного вивело з рівноваги те, що натовп, ота сама проклята юрба, яку, здавалося, тримав уже зав'язану в мішку, раптом вибухнула схвальним реготом, приєднуючись до того обдертуса.
— Та, може, не всі сміялись?
— Певно, що не всі. Були й такі, що з обуренням повискакували аж на лавки; проте тих, що реготалися, було, на жаль, більше.
Чи Ольга розуміє, в чому справа? Річ навіть не в тому, що той голодранець одним пошлим вигуком перетягнув майже весь зал на свій бік. Прокляття в тому, пане добродію, що ота слухняність, покора, увага, співчуття, з якими та голота прислуховувалась до Аркадієвих слів, були напускні, звичайнісінько удавані. Така гадина дивиться тобі побожно у вічі, а думає своє. Та від цього може, пане добродію, не тільки жилка тріснути у мозку, а череп розколотись начетверо. Просто не вкладається в голові, що такого оратора, такого майстра слова, як Аркадій, смердючий мужик обвів довкола пальця.
— А потім що?
Отут Нестор майже нічого не може пригадати собі. Адже його погляд весь час був звернений на публіку. Вже після того, як стався той нещасний випадок, розповідали Несторові, що покійний Аркадій замахав руками, начеб шукаючи опори, і повалився.
— Олю, не треба плакати. Тобто повалився не на землю, а на чиїсь руки, бо його тут же відразу підхопили…
— А стрийко не старався розвідати, хто той злочинець?