На визвольних стежках Европи

Над вечір ми приїхали і отаборилися в Команчі, серед чудових Карпатських гір, де день чи два провели над бистрою гірською річкою. І тут я одержав своє перше доручення, і почалася моя одисея.

ХРЕСНИЙ ВОГОНЬ

Доручення було просте — дістатися назад до Буковиськ і передати пошту (ґрипса) для Павленка і взяти пошту від нього. По виконанню завдання шукати групу або в Криниці, або в Кракові на Зеленій. Проблема була тільки в тому, що фронт в той час вже був під Самбором і не було нормальної комунікації у прифронтовій полосі. Але цю справу було розв'язано в той спосіб, що для полегшення подорожі мені виготовлено нашим техніком, який був при групі, папір з підробленою печаткою (ми її називали "вороною") більш-менш такого змісту: ім'я, прізвище — власник особистого документу (Кенкарти) Ч.... є на службі німецької армії. Про своє завдання він може говорити тільки з офіцером розвідки (І-Ц). Всі з'єднання німецької армії повинні дати йому належну допомогу для виконання його функції. Підпис і печатка з німецьким орлом. Слідувало дуже коротке пояснення моєї нової ролі, і легковою машиною мене підвезли на шосе Сянок — Хирів з порадою задержувати військові авта аж доки котресь мене не візьме. Наші люди задержалися недалеко з машиною і дискретно обсервували, доки мене не підібрала військова машина, що в короткому часі й сталося, і я подався на схід. Мене довезли до роздоріжжя в Хирові, де стояв військовий жандарм, який нікого цивільного дальше не пропускав. Я представив йому свойого "документа", він спочатку не дуже на нього звертав увагу, але врешті сказав мені чекати біля нього і може буде в тому напрямі іти транспорт, то він мене на нього посадить. За якої пів години до роздоріжжя під'їхала елеґантна легкова машина з полковником армії і шофером. Жандарм їх задержав і полковник погодився мене взяти з собою. Дорога вела через ліс і на ній не було майже жодного руху. Полковник виглядав на доброго й інтеліґентного німця і помалу між нами зав'язалася розмова спочатку на загальні теми, а потім на тему війни, його побуту на Україні, німецької політики на сході. Час від часу я мусів себе здержувати, щоб не дуже різко критикувати ту політику, але він здебільша з критичними заввагами погоджувався і давав свої. В цілому їзда була приємна і ми розсталися, доїхавши до шосе Самбір — Турка, трохи на північ від Бусовиськ. Він їхав на північ на Самбір, а я вже пішки дійшов на південь до Бусовиськ.Там переночував у зв'язковій хаті, а на другий день пішов по зв'язку до Великого Лужка, де вручив Павленкові пошту і забрав від нього відповідь. На другий день рано я вийшов на шосе, щоб почати свою поворотну дорогу. Скоро мене підхопила машина до Турки. Тут я довідався, що комунікація на захід перервана і що можна пробувати на південь — на Сянки, а дальше через Мадярщину і Словаччину в сторону Кракова. В Сянках на залізничній станції я застав кілька ваґонів з біженцями, які чекали, що їх дочеплять до якогось транспорту, але німецький начальник станції не міг запевнити, чи в наступних днях буде якийсь транспорт чи поїзд. Я подався тоді на шосе і по довгому переконуванні пограничної сторожі (між Ґенеральним Ґубернаторством і Мадярщиною) вони погодилися мені допомогти і посадили мене на німецьку військову машину. Так я переїхав кордон і опинився в Закарпатській Україні. Я їхав на відкритому тягаровому авті, дорога вела великими закрутами, поміж високими горами. Скоро стемніло, світив місяць, були чудові краєвиди, так що забувалося про час і обставини. Транспорт заїхав в Ужгород до військової комендатури. Черговий військовий урядовець полагоджував справи вояків, з якими я приїхав, але, як дійшло до мене, то він не знав, що зі мною робити і пішов на пораду до коменданта. Той прочитав мій "документ" і каже: "Та ми тут маємо відділ І-Ц, пішли його туди". На мене найшов страх — от попався чортові в зуби, та ж ті спеціялісти скоро розпізнаються на тому "липовому" документі і на мені, але не було іншого виходу.