Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки
- Автор: Васильченко В’ячеслав
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ПВД «Твердиня»
- ISBN: 978-617-517- І25-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки». Краткое содержание книги:
— А от ви змогли б устояти перед пристрастю? Нестримною. Всеохопною. Знищувальною. Будучи одруженим. Ви, до речі, одружений?
— Не знаю, — знайшов золоту середину (про всяк випадок). І хоч у відповіді на друге питання ніякої середини бути не могло, більше нічого не сказав.
— Думаю, Оля закохалася, — пропустила незграбність Дарина.
— Про це говорило багато що. Вона навіть рухатися стала інакше! Немов скинула з плечей непосильну ношу. Яка гнітила роками. І не давала бути собою. Очі засвітилися бажанням жити. Жити для когось іншого. Ні до, ні відразу після весілля такою її не бачила. І раптом — різке переродження… Добробут, гроші, успіх — речі, поза всяким сумнівом, потрібні, але, коли немає кохання, усе стає… сухозлітками.[3] Пилом. Для жінки це надзвичайно важливо… Не думаю, що зречення кохання — порівнянна плата за матеріальний затишок. Та й чи може кохання взагалі бути платою за що-небудь?.. А якщо й може, то хіба є у світі те, за що можна було б заплатити таку високу ціну?
Дарина подивилася на Богдана, а потім мовила:
— Ви чоловік. Вам це важко зрозуміти.
Професор у душі запротестував, але промовчав: стратегія. Зараз вона видерлася на царський трон. Ну а заради цієї примхливої цариці готовий на будь-які жертви. Як мудрий доісторичний правитель. Або, в найгіршому разі, — як третій син казкових батьків. Хоча… Може, все саме так, як сказала ця симпатична танцівниця?
— Для Олі з її мрійливістю кохання не було порожнім звуком. — Дарина продовжувала сповідь уже з більшою охотою. — Серед її цінностей воно завжди стояло під номером «один». Я бачила, як постійна боротьба розривала їй серце. Оля вже пізнала смак заможного життя. І повертатися в минуле не хотілося. Але… Думаю, вона усвідомлювала, що це все — не те. Бо прагнула почуття. Приголомшливого. Ураганного. Карколомного. А Борис Дмитрович дати цього не міг. При всій повазі до його таланту бізнесмена й величезних грошей, цим талантом зароблених. Не міг. Природу не обдуриш. Як і себе. І це провалля глибшало. Так. На людях вона носила маску світської левиці. Успішної. Щасливої. Задоволеної. Але в розмовах (та й поведінці) раз по раз прослизала якась незадоволеність. Прихована, однак ладна вирватись на зовні. І все через, якщо можна так сказати, любовну незатребуваність.
Богдан відірвався від дороги й подивився на співрозмовницю. Та відбила погляд і поспіхом додала:
— Тільки не сприймайте це суто фізично. Ольга вище цього, їй хотілось почуттів. Нестримних. Шалених. Вогняних. Розумієте, Оля мала вік дозрілого плоду. Потрібен тільки дбайливий садівник, з яким ці почуття можна пережити.
— Ну й хто ж він, цей садівник? — Лисиця спеціально наголосив останнє слово, хоча така позиція і так вважається «наголошеною».
— Не знаю… — Дарина подивилася на професора. — Я намагалася витягти її на відвертість, але нічого не вийшло. Оля відразу ж обривала. Спопеляла таким поглядом… І я відступала.
— Може, ім'я називала? Якось випадково вирвалось? Або чим займається? Адреса? Машина? Натяки якісь? Це все важливо.
— Ні. Взагалі нічого. Ніяких натяків. Ніяких слідів. Ніяких обмовок… Закономірна поведінка. Зв’язок, що так змінив її, ретельно приховувала. Статус. І робила це відмінно. Актриса…
Дівчина задумалась. Потім відвернулася.
Праворуч тягнувся ліс. Вабив непорушною красою. Зачаровував німою величчю. Ховав причаєну загрозу. Усе це химерно спліталося в уявленні про нього. Можливо, Дарина під час мовчання думала саме про це?
— А ви знаєте, як вона загинула?
Питання захопило Лисицю зненацька. З несподіванки ледь не випустив керма. Але досвід спрацював автопілотом. І люба Асікс не схибнула ні на градус. А в уяві спалахнула фотографічна картина: ліс, галявина, автомобіль, жінка. Криваве розірване горло. Натюрморт не для слабкодухих. І хоч Лисиця не з таких, людиною чутися не перестав. З усіма її недосконалостями. Тому й мовчав. Тому й не починав важкої розповіді. Відтягував якомога далі.
— А ви не в курсі? — сказав нарешті.
— Плетуть усяке, — відповіла Дарина, — але чому вірити — не знаю. І вовки, й вовкулаки. Жахіття якесь. Звідкіля взялось на Олину голову…
— Я теж чув схоже, — загорілись професорські вуха, а далі вогонь перекинувся й на обличчя. Таке діялось, коли говорив неправду. А робив це ну дуже рідко й дуже незграбно. — Але сказати щось однозначне… Дізнаюся більше — обов’язково розповім.
— Дякую. Я хочу знати все, хоч це й боляче… Знаєте, у мене наче відламався шматок серця. І тепер туди віє полярним холодом. Вибачте. — Знову потяглася до хустинки.
3
Дуже тонкі пластинки золота, якими покривають, оздоблюють що-небудь. 2. Сріблясті або золотисті металеві нитки, що йдуть на виготовлення парчевої тканини, галунів і т. ін.; мішура. 3. перен. Щось показне, обманливе.