![Повернення короля [с иллюстрациями] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/7/5/8/povernennya-korolya-s-illyustraciyami-download.jpg)
Повернення короля [с иллюстрациями]
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Серия: Володар Перснів #3
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- Переводчик: Екатерина Онищук
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Повернення короля [с иллюстрациями]». Краткое содержание книги:
Рум’янець зійшов зі щік Береґонда, враженого до глибини душі. Він схилив голову, та Король сказав:
– Так мусить бути, бо тебе призначено воїном Білого Загону – Варти Фарамира, Принца Ітілієнського. Ти будеш його капітаном, житимеш в Емин-Арнені у спокої та в пошані й служитимеш тому, заради кого ризикував усім і кого врятував од смерті.
Тоді Береґонд, осягнувши милосердя і справедливість Короля, зрадів, опустився навколішки, і поцілував його руку, й пішов собі, радісний та задоволений. Араґорн же оголосив Ітілієн вотчиною Фарамира і наказав йому оселитися на пагорбах Емин-Арнену – так, аби видно було Місто.
– Бо, – мовив Король, – Мінас-Ітіл у Морґульській долині буде зруйновано дощенту, і, хоча з часом він очиститься, ніхто з людей не житиме там іще багато довгих років.
Останнім Араґорн привітав Еомера Роганського, і вони обнялися, й Араґорн сказав:
– Між нами не може бути і мови про те, щоби давати, чи отримувати, чи винагороджувати когось, бо ми брати. У щасливу годину Еорл приїхав із Півночі, й жоден союз між народами не був такий благословенний: ніхто з його учасників ніколи не підводив іншого й ніколи не підведе. Як тобі відомо, ми поклали Теодена Славетного до гробниці у Святилищі, й там він лежатиме довіку серед Королів Ґондору, якщо на те буде твоя воля. А якщо ти забажаєш, то ми вирушимо до Рогану і повернемо його додому, щоби він спочивав поміж своїм народом.
І Еомер відповів:
– З того дня, коли ти з’явився переді мною просто зі зеленої трави на схилах, я полюбив тебе, і любов моя не мине. Та нині я мушу ненадовго поїхати до своїх володінь, де багато треба відновити й усюди навести лад. Але щодо Загиблого, то, підготувавши все, ми повернемося по нього, – а до того нехай він трохи спочине тут.
І Еовин сказала Фарамирові:
– Наразі я мушу поїхати до своєї рідної землі, поглянути на неї ще раз і допомогти братові у його праці, але коли той, кого я довго любила як батька, упокоїться навічно, я повернуся.
Так проминула щаслива пора; і восьмого дня травня Вершники Рогану були готові рушати додому Північним Шляхом, і з ними поїхали Ельрондові сини. Уздовж дороги від Брами Міста до стін Пеленнору стояли люди, котрі віддавали їм шану і хвалу. Потім усі, хто мешкав далеко від Мінас-Тіріта, повернулися до своїх домівок, радіючи; чимало доброзичливих рук доклало свою працю до відбудови і відновлення Міста, щоби вилікувати його від усіх шрамів війни та спогадів про темряву.
Гобіти затримались у Мінас-Тіріті разом із Леґоласом і Ґімлі, бо Араґорн не бажав, аби їхнє братство знову розпалося.
– Зрештою, все це таки закінчиться, – сказав він, – але я хотів би, щоби ви ще трохи зачекали: адже діянь, у яких ви брали участь, іще не завершено остаточно. Наближається день, якого я чекав, відколи змужнів, і, коли він настане, я хотів би, щоби мої друзі були поряд.
Але про той день Араґорн не мовив більше й слова.
У ту пору всі члени Загону Персня мешкали разом із Ґандальфом у прегарному домі й гуляли, скільки душа бажала. А якось Фродо сказав Ґандальфові:
– Чи знаєш ти, що то за день, про який мовив Араґорн? Ми щасливі тут, і я не хочу нікуди йти, проте дні збігають, Більбо чекає, а дім мій таки в Ширі.
– Щодо Більбо, – відказав Ґандальф, – то він чекає того самого дня і знає, що тебе затримує. А щодо швидкоплинного часу, то зараз лише травень і до розпалу літа ще далеченько. І, хоч усе довкола змінилося так, ніби в цьому світі минуло ціле сторіччя, для дерев і трави не збігло ще й року, відколи ти вирушив з дому.
– Піпіне, – сказав Фродо, – здається, хтось твердив, що Ґандальф став не таким потайним, як раніше? Напевно, тоді він був просто втомлений від своїх трудів. А тепер, бачу, потроху оклигує…
На те Ґандальф відповів:
– Багато хто хоче заздалегідь знати, що подадуть до столу, а ті, хто готує бенкет, воліють тримати все в таємниці, бо подив робить гучнішими слова похвали. Та й сам Араґорн чекає на знак.
Одного дня Ґандальфа ніхто не зміг знайти, і це змусило побратимів замислитися про те, що має відбутися. Тим часом Ґандальф уночі вивів Араґорна з Міста і привів його до південного підніжжя гори Міндоллуїн, де вони відшукали стежку, яку проклали не одне століття тому і якою нині мало хто насмілювався ходити. Вона вела на вершину гори до високого святилища, куди було дозволено підніматися лише королям. Араґорн і Ґандальф крокували прямовисними шляхами, доки дісталися до полонини, що була нижче від рівня снігів, які вкривали гінкі шпилі, й виходила до ущелини поза Містом. Стоячи там, вони оглянули довколишні землі, бо саме настав ранок, і побачили далеко внизу вежі Міста, ніби білі лінії, підсвічені сонцем, і вся долина Андуїну нагадувала сад, а Гори Тіні заволокла золотиста імла. По один бік їхні погляди сягали сірого Емин-Муїлу, і мерехтіння Рауросу нагадувало мигтіння віддаленої зорі, а по другий вони бачили Ріку, схожу на стрічку, що зміїлася до Пеларґіру, а далі на прузі неба яскріло світло, що говорило їм про Море.