У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

— заперечила пані Вердюрен, яка, бувши щирою дрейфусаркою, проте, мріяла, щоб її дрейфусарський салон здобув визнання світу. Дрейфусарство брало гору серед політиків, а не серед світовців. Лаборі, Рейнак, Пікар, Золя досі лишалися для світу «здрайцями» і могли тільки його відтрутити від «ядерця». Отож після вилазки в політику пані Вердюрен знову надило до мистецтва. Зрештою, хіба д’Енді та Дебюссі не «сплохували» в Дрейфусовій справі? — «Щодо Дрейфусової справи, тут зарадити неважко: ми посадимо гостей коло Брішо, — мовила пані Вердюрен (за генеральним штабом із «вірних» тягнув руку лише професор, багато втративши в її очах). — Не мусимо ж ми повсякчас мовити про саму Дрейфусову справу! Є морока більша: мені увірилися ці Камбремери!» Зате «вірні», під’юджувані таємною жагою познайомитися з Камбремерами і воднораз ошукані удаваним бідканням пані Вердюрен з приводу цієї візити, щодня в розмові з нею наводили одні й ті самі гризькі докази, які наводила вона сама, виправдуючи своє запрошення, і пояснювали їй, чому ці докази невідпорні. «Та зважтеся ж нарешті, — повторював Коттар, — і ви дістанете пільгу, Камбремери триматимуть садівника, а ви зможете гуляти по моріжку. Все це варте того, щоб понудитися один вечір. Я ж бо про вас дбаю», — додавав він, попри те що серце йому було затьохкало, коли карета пані Вердюрен, в якій він їхав, розминулася одного разу з ландо старої пані де Камбремер, і що він почувався приниженим перед залізничними урядовцями, коли опинився на вокзалі неподалік від маркіза. А Камбремери, живучи далеко від світу і навіть гадки не маючи, що якісь гожі дами шанобливо відгукуються про пані Вердюрен, уявляли собі, що ця особа знається хіба що з богемою (може, навіть «нешлюбна») і що, коли вони там появляться, то вона вперше в житті побачить людей «значних». Вони зголосилися пообідати в неї єдино, щоб залишитися в добрих взаєминах з пожилицею, яку сподівався затримати на кілька сезонів, надто потому, як місяць тому довідалися, що Вердюрени одідичили кілька мільйонів. Мовчки і без несмачних жартів готувалися вони до цього фатального дня. «Вірні» вже не вірили, що цей день колись надійде — адже пані Вердюрен призначала його й переносила не раз і не два. Цими призначеннями і скасуваннями вона домагалася ось чого: по-перше, хай усі бачать, який морочливий їй цей обід, а потім, щоб тримати в готовності членів кланчика, які мешкали в сусідстві і були не проти вряди-годи «одурити» пані Вердюрен. Принципалці й нев-гадно було, що цей «великий день» насправді справить їм утіху не меншу, ніж їй, — вона била на інше; переконавши їх, що для неї цей обід — добрий хомут на шию, вона могла тепер вимагати від них відданости. «Ви ж не покинете мене саму з цими хінськими бовванчиками? Нудитися, то за компанію! Звісно, побалакати на цікаві теми ми не зможемо. Ось і ще одна «середа» у нас змарнована, лихо, та й годі!»