Пожежник

— Норма відправила мене з цією вівсяною кашкою до хворенького малого розбишаки, — промовила Рене, прямуючи до Нікового ліжка, а тоді всілася на матрац, якраз навпроти Гарпер. Рене потягнулася до кишені своєї парки й видобула звідти ще один згорток з фольги. — А я собі подумала, що він не єдине маля, яке не проти трошки перекусити. — Вона кивнула на випнутий живіт Гарпер.

Десь підсвідомо Гарпер очікувала відгорнути фольгу й побачити під нею камінець. «Цього скуштуй, суко, — промовила б до неї Рене, — а тоді ставай навколішки й покайся перед Матінкою Сторі». Та, звісно ж, то був ніякий не камінь — вона це зрозуміла, ще навіть не розгорнувши пакунка, з самої його ваги. Рене принесла їй булочку, від якої солодко повіяло медом.

— Еллі мало би бути соромно, — провадила Рене. — Отак-от простягнути тобі камінь замість сніданку. Ти вже посеред другого триместру. Тобі не можна нехтувати харчуванням. Мені байдуже, що вона там собі вбила в голову.

— Я її підвела. Вона повірила, що я не утну щось дурне, а я її намахала.

— Ти намагалася роздобути медикаменти для догляду за пацієнтами. Зі своєї ж домівки. Ніхто не може заборонити тобі ходити додому. Ніхто не може забрати твоїх прав.

— Щодо цього не певна. Табір проголосував за те, щоби поставити Бена та Керол на чолі. Це демократія, а не тиранія.

— Та щоб мені моя чорна дупа репнула. Ніякі то були не вибори. Вони проголосували після години співів, тож усі досі були подумки у Блискоті. Більшість у таборі були такі зачмелені, що могли б і за циліндр проголосувати, щиро вірячи, що то Абрагам Лінкольн перед ними.

— Правила...

— Річ не у правилах, — Рене скрушно захитала головою. — Невже ти цього не розумієш? Річ у контролі. Ти пішла додому по припаси, щоб допомагати людям. Щоб допомогти батькові Керол! Твій злочин полягав не в тому, що ти порушила правило, покинувши табір. Насправді ж ти винна у тому, що сама вирішила, щó краще для людей під твоєю опікою. Відтепер тільки Керол та Бен мають право вирішувати, що краще для людей у таборі Віндем. Керол каже, що ми говоримо єдиним голосом. Ось тільки вона опускає той момент, що голос цей — її власний. Тож тепер усі співають єдину пісеньку — гімн Керол — і якщо не потрапляєш у ноти, то можеш запхнути собі до рота камінь й стулити пельку.

Гарпер зиркнула на Ніка, котрий схилився над мискою вівсянки, не звертаючи на них жодної уваги, і наразі не виказував ознак кольок у животі, через які досі лишався у лазареті.

— Це звучало б переконливіше, якби, поки я була вдома, не нагодився кремаційний загін, — промовила Гарпер. — Якби вони мене знайшли, то змусили б мене заговорити, перш ніж убити. Мій чоловік був з ними. Колишній. Він змусив би мене заговорити. Я собі це виразно уявляю. Як він запитує мене щось холодним, розсудливим тоном, відтинаючи садовими ножицями один по одному пальці.