Пожежник

— Ви між собою знаєтеся? — запитала Гарпер, тієї ж миті прочитавши відповідь у ясних, наляканих очах Рене.

Рене зиркнула на Ніка, який сидів з порожньою мискою на колінах, і уважно слідкував за ними обома.

— По губах він не читає, — мовила Гарпер. — Ледве-ледве.

Рене всміхнулася до Ніка, скуйовдила йому волосся, а тоді знов заговорила:

— Добре, що він уже оговтується від болю в шлунку, — вона підвела голову, зустрілася з Гарпер поглядом і промовила: — Так, упізнала його відразу ж, як побачила. Ну, Нью-Гемпшир — малий штат. Дивно було б, якби бодай хтось не натрапив на знайоме обличчя з колишнього життя. Він був учасником книжкового клубу, який я зібрала ще тоді, в Конкорді. Певна, більшість чоловіків вступили до клубу лише заради змоги побазікати з жінкою. Коли ти довго у відсидці, планка падає, тож навіть хтось п’ятдесятилітній зі статурою містера Картоплини[103] починає здаватися привабливим.

— Ох, Рене!

— Але Ґілу подобалися історії, — посміявшись, провадила Рене. — Певна у цьому. Спочатку він мене нервував, бо тримав при собі нотатник і записував усе, що я тільки казала. Та з часом нам стало затишніше разом.

— Як це — затишніше? Він теж у тебе на коліні сидів, поки ти розповідала історії?

— Ой, та май сором! — скрикнула Рене з виразом обличчя, з якого ставало зрозуміло, що безсоромність Гарпер її навіть потішила. — Ми про літературу балакали, а не про інтим. Його важко було залучити — розумієш, він сором’язливий — але мені здалося, що в нього непогане чуття, про що я йому і сказала. Я заохочувала його здобути ступінь з англійської в УНГ[104]. Гадаю, він саме мав податися на онлайн-курси, коли в Новій Англії почали з’являтися перші випадки драконячої луски.

Рене опустила погляд до своїх чоботів, а тоді, між іншим, промовила:

— Скидається на те, що мій книжковий клуб відновить свою роботу. Бен надав дозвіл відвідати в’язнів. Навіть дозволив обставити кут підвалу парою пошарпаних крісел та подертим килимом. Раз на ніч ув’язненим дозволяють вийти з тієї жахливої холодильної камери, щоб випити чаю і посидіти зі мною. Під наглядом охорони, певна річ, хоча кого б не поставили на варту, той зазвичай сідає на східцях, щоб забезпечити нам бодай дрібку особистого простору. Разом ми читаємо «Небезпечні мандри». Спершу містер Маццучеллі опирався ідеї читати історію про кроликів, та, гадаю, мені вдалося його переконати. А Ґіл — містер Клайн — що ж, гадаю, йому просто до вподоби, що є з ким поговорити. — Рене завагалася, а тоді додала: — Мені також до вподоби, що є з ким поговорити.