Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Після проголошення Литвою незалежності у березні 1990 р. радянська центральна влада мобілізувала місцевих поляків. У той час як перед всією Литвою постала проблема економічного ембарго, території з польською меншиною отримували товари з Радянського Союзу. Москва погрожувала Литві поділом, а тим часом польські організації та райони з польською більшістю проголосили територіальну автономію. Литовці мали підстави підозрювати багатьох лідерів польської меншини у співпраці з радянським КДБ[544]. Своєю популярністю ідея автономії завдячувала тому, що місцеві поляки справді боялись литовського націоналізму, а місцева еліта могла посилатися на щиро та широко підтримувану концепцію польськості. Це був звичайний польський етнічний націоналізм, пов'язаний із Католицькою Церквою та закорінений у переконанні, що найкращі поляки знаходились на своїй литовській батьківщині. Федералістичні ідеї залишились у 1939 р.; їх остаточно поховали Друга світова війна, радянська класифікація населення з подальшими депортаціями, а також литовський націоналізм.

Після перемоги етнічного визначення нації традиції Великого князівства Литовського були забуті й у Варшаві. Польська комуністична влада виводила свою легітимність із гаданого спадку середньовічної Польщі П'ястів, залишаючи східні території ранньомодерної Речі Посполитої радянській історії. Цю помилку було використано для протидії комунізму. До 1989 р. спроби «Культури» та польської опозиції були спрямовані не на те, щоб повернути Річ Посполиту до польської історії, а радше на паралельне прочитання історії Литви, Білорусі й України за польським зразком. Пропагуючи історично сумнівний, але безперечно політично перспективний мультинаціоналізм, вони визнавали в такий спосіб існування та легітимність інших модерних націй. Діячі «Культури» прагнули змінити загальне переконання щодо історичної неминучості польської національної держави на визнання права сусідніх народів творити свої держави. Модерна націоналістична ідея про те, що литовська національна держава є відродженою версією колишнього Великого князівства Литовського, тріумфувала не лише у Вільнюсі, а й у Варшаві. Колишні суперечки щодо Вільнюса видавалися лише непорозумінням, а територіальні сподівання поляків у Литві здавалися непослідовними й безпідставними. У попередніх розділах ми побачили різницю між традицією та історією й висунули твердження, що забування власної традиції є необхідною умовою для творення своєї історії[545]. Інколи те саме можна сказати і про національне зближення: перед тим як дві нації досягнуть порозуміння, кожна має побачити в іншій націю, рівну собі. Окрім того, на певному найзагальнішому рівні нації повинні погодитися з тим, що й інші нації мають власні національні історії.