Повернення короля [с иллюстрациями]

Доки Фарамир і Еовин отак стояли, їхні руки зустрілись і стиснули одна одну, хоча вони й не усвідомлювали, що роблять. Лише чекали невідь-чого. Їм раптом здалося, що понад хребтами далеких гір із темряви здійнялася ще одна гора й зависочіла, мовби хвиля, що збирається потопити світ, а вгорі над нею замиготіли громовиці; згодом задвигтіла земля, і вони відчули, що мури Міста теж дрижать. З довколишніх земель долинув звук, схожий на розкотистий хрип, і тоді серця чоловіка та жінки знову раптом затріпотіли.

– Це нагадало мені про Нуменор, – озвався Фарамир, і сам був вражений своїм голосом.

– Про Нуменор? – здивувалася Еовин.

– Так, – відказав Фарамир, – про землю Вестернесу, що затонув, і про велетенську темну хвилю, що піднялася понад зелені рівнини та понад пагорби і, налетівши, принесла темряву, від якої годі втекти. Це часто мені сниться.

– То ви вважаєте, що гряде Темрява? – запитала Еовин. – Неуникна Темрява?

І раптом пригорнулася до нього.

– Ні, – відказав Фарамир, поглянувши в її обличчя. – То був лишень образ у моїй уяві. Я не знаю, що відбувається. Розважливість тверезого розуму підказує, що сталося велике лихо і ми стоїмо на рубежі днів. Однак серце моє каже, що це не так, і ціле тіло моє почувається легко, до мене повернулися надія та радість, яких не відкине жодна розважливість. Еовин, Еовин, Біла Панно Рогану, в цю годину я не вірю у тривкість Темряви!

І він схилився, і поцілував її в чоло.

Так вони і стояли на мурах Міста Ґондора, і знову зірвався могутній вітер, і їхнє волосся – вороново-чорне та золоте – розмаялось у його подиху та змішалось. І Тінь щезла, і виглянуло Сонце, і заясніло світло, і води Андуїну заблищали, мов те срібло, і в усіх оселях Міста заспівали люди, бо радість забриніла в їхніх серцях, б’ючи з незнаного джерела.

І перш ніж Сонце відкотилося далеко від зеніту, зі Сходу прилетів могутній орел, принісши вісті, на які мало було надії, – вісті від Капітанів Заходу. Він вигукував: