Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— Єлизавето Павлівно, я прибув до вас з одного важливого приводу, який... бо... отже... так би мовити... ібо... веління серця... — я затнувся, а потім сказав собі, що не треба ото графа давати, бо все одно так, як він, не наплету. То буду говорити як є. — Єлизавето Павлівно, маю честь і щастя щиросердно просити в вас руку та серце.
Ото сказав, і наче аж полегшало мені, хоча граф і вчив, що недобре, коли в одному реченні два однакових слова. Маєвський їх називав спільнокореневими, я ще дивувався, бо хіба слово — це дерево, щоб корінь мати? Ну, графу видніше. Ото думаю бозна про що, а Єлизавета Павлівна знову посміхаються. Мовчать. Дивно. Ото я завжди думав, що після такого жінка мусить хапатися за серце і радіти щосили, а Єлизавета Павлівна сидять якісь приголомшені, наче я вексель пред’явив на велику суму, а не до шлюбу запросив.
— То яка буде ваша відповідь? — питаю, а сам думаю, що, мабуть, довго чекала вона цих слів від мене, то і приголомшило її. — Єлизавето Павлівно!
— Ну, з серцем зрозуміло, воно одне, а ось яка рука вам потрібна, ліва чи права? — питає вона і неймовірно мене дивує. Дивлюся на неї, нічого не розумію. Що за питання таке? А вона знову сміється. — Іване Карповичу, вибачте, щось розсміялася я, наче не перед добром Мабуть, з несподіванки.
— То яка ваша відповідь? — питаю, а сам уже й не знаю, чого чекати.
— Ну, по-перше, не просять руку і серце, а пропонують. Але то так, дрібниці. Головне ж мене цікавить: що вас змусило здійснити оцей візит і оголосити цю пропозицію?
— Господи, ви так кажете, наче я запропонував вам замах на царську особу здійснити!
— Звісно, ні Але чому наважилися?
— Ну як чому? — я ще більше дивуюся. — Ми вже досить довго зустрічаємося. Ви зі своїм чоловіком розійшлися, ну, і мені здалося, що вам спокійніше буде, коли... Ну, не спокійніше, але ж шлюб — то від Бога і... Я подумав... воно б краще... і люди... заведено так — ото мугикаю, наче недорікуватий якийсь, а сказати не можу. Тікають думки, наче таргани на всі боки розбігаються.
— Іване Карповичу, то ви оце вирішили одружитися, щоб мене заспокоїти? — здогадується вона.
— Ні... але... хоча... куди... Так, — нарешті зупиняюся я. — Воно ж жінці самітній важко, плітки, сусіди, балакати будуть, кістки перемивати, що за гість до вас унадився і все таке...
Вона посміхається і головою крутить.
— Іване Карповичу, жінці значно важче у невдалому шлюбі, аніж зовсім без нього. На власному досвіді знаю. А що сусідки пліткують і позаочі називають гулящою, то це анітрохи мене не хвилює.
— Не хвилює?
— А ви подивіться на тих сусідою Хоч одна з них щаслива у тому шлюбі, якого вони більше за все прагнули? Корінь їхнього злослів’я про мене — заздрість. Вони б хотіли жити як я, але не можуть, тож переконують себе та інших, що мені жити погано, а ось вони щасливі зі своїми тупуватими та косопузими чоловіками, які бігають від них то до хористок, то до модисток, а то й просто до шинку, — вона каже спокійно, не переконує, а пояснює.
— Бог з ними, з сусідками, але от що ви скажете? — питаю я і вже сумніваюся у відповіді. Точніше не сумніваюся, хоч не можу в те повірити.
— Я скажу, що змушена відхилити вашу щиросердну і шляхетну пропозицію.
— Що? — тут я вже зовсім гублюся. Воно спочатку все пішло не так, як я розраховував, але ось до останнього сподівався, що пограється панна, а потім зголоситься. А тут на тобі.
— Як?
— Іване Карповичу, я вас поважаю, ви мені дуже подобаєтеся, інакше б жодних відносин у нас з вами не було. Ви приємний чоловік, найкращий сищик імперії, зірка журналів, вам сама Пяльцева співала, і для мене велика честь...
— То в чому справа? Не розумію!
— Але ж, Іване Карповичу, ваше серце зайняте. Я не знаю всіх подробиць, ви про це нічого не розповідали, за що я вдячна, бо не люблю, коли чоловіки мені розповідають про свої закоханості, так ось, я не знаю, що і як, але кілька разів, коли ви засинали, то шепотіли «Ізабелла, Ізабелла», і у вас було таке щасливе обличчя, яке буває тільки у закоханих. Я так розумію, щось стало на заваді цьому коханню, але та жінка досі у вашому серці.
— Вибачте, — я червонію.
— За що ви вибачаєтеся, Іване Карповичу?
— Я не хотів вас образити.
— Ви мене анітрохи не образили, бо ж кохання — це не образа, а диво.
— Ізабелла померла, — я це кажу, і очі мої мокрішають, а голос тремтить.
— Мої співчуття, Іване Карповичу. Мабуть, вона була незвичайною жінкою.
— Так. Але, але я ж від щирого серця... чому ні?
— Бо ви кохаєте іншу. Це я кажу без претензії. Борони Боже. Просто я вважаю, що єдиною причиною шлюбу є кохання, велике кохання. Але велике кохання — то дуже рідкісне диво, з яким щастить далеко не всім. То не треба сумувати за ним. І коли немає кохання, можна радіти різним приємним дружбам Ось таким, як у нас із вами, Іване Карповичу. Я буду дуже рада, якщо наша дружба продовжиться, але зрозумію й інший ваш вибір.
Ми сидимо, я дивлюся у стіл, Єлизавета Павлівна дивиться на мене. Нарешті я піднімаю очі.
— Я перепрошую...
— Іване Карповичу, вам немає за що перепрошувати. Зовсім Я дуже ціную вашу пропозицію, відповідальну і турботливу. Навіть пишаюся нею. Чесне слово. Просто ви не врахували, що часи змінюються і змінюються люди. Моя б матір, тим більше бабця, були б дуже нещасливі, якби жили самі, і з радістю б прийняли подібну пропозицію. Але мені добре і так, я не бачу жодної трагедії в тому, що живу сама. Більше того, я бачу в цьому серйозні переваги. Ви ж виходили з того, що самотність для жінки — це якась вада чи нещастя, якого неодмінно треба позбутися. Це старий, патріархальний підхід, який зараз уже не працює, принаймні щодо мене.
Я киваю головою, в мене починає сіпатися око.
— Господи, Іване Карповичу, ви такі сумні, що вже мені хочеться просити у вас вибачення. Я зовсім не хотіла вас засмутити, просто я дуже поважаю вас і тому була з вами чесною.
— Все добре, Єлизавето Павлівно, я не засмутився, а здивувався. Завжди вважав, що добре відчуваю і розумію час, у якому живу, а зараз от щось змінилося, а я й не помітив. Ловив ґав.
— Нічого дивного, Іване Карповичу. Ми з вами живемо в часи змін. І те, що ми бачимо, — це тільки початок великих перетворень, результатом яких буде повне й остаточне вивільнення жінки.
— Розумію. Дуже радий за жінок. Але це свято не для мене, — я хутко підводжуся і строго дивлюся на господарку. — Чи не могли б ви повернути мені букет та корзинку, я повертаюся додому.
Тут уже настала черга Єлизавети Павлівни дивуватися. Он з яким розгубленим подивом дивиться на мене.
— Букет та корзинку?
— Так точно, — я роблю кам’яне обличчя і закусюю губу, роблячи вираз крайньої образи.
— Звісно, зараз, — вона підхоплюється, я вичікую, поки зробить кілька кроків, і регочу.
— Ну от бачите, Єлизавето Павлівно, хоч один раз і я зміг вас сьогодні здивувати. А то що ж, мені тільки сюрпризи?
Вона дивиться на мене, намагається зрозуміти, чи жартую, чи ні.
— Єлизавето Павлівно, беріть корзину, там шампанське та наїдки. Давайте добряче відсвяткуємо першого гарбуза в моєму житті!
— Ох, Іване Карповичу, ви мене справді спіймали! Я вже встигла здивуватися, що могла мати стосунки з отаким феєричним мерзотником!
— Давайте вип’ємо, бо мені досі соромно за свій візит.
— Іване Карповичу, геть сором! Між друзями його не мусить бути. Я ж сподіваюся, ми залишимося друзями?
— Я в цьому впевнений, мила Єлизавето Павлівно, і давайте той, змиємо бризками шампанською неприємний осад цього непорозуміння!
— Це вас граф навчив? — цікавиться вона.
— Ні, сам опановую високий штиль. Що ж, у такому костюмі та по-мужицьки балакати?
Ми випили, поїли, посміялися, і зробилося мені легко і затишно, як завжди бувало в Бахмачі. Воно-то, звісно, пошився трохи в дурні, але не страшно пошитися, страшно не виправитися.
У приємному товаристві час летить непомітно, то прокинувся я вже по обіді наступного дня від того, що у двері Єлизавети Павлівни стукав хтось, і стукав наполегливо. Єлизавета Павлівна накинула халат і пішла подивитися, а я швидко одягнувся. Ще за часів служби в конторі звик тримати одяг напоготові і поруч, то коли моя приємна товаришка повернулася, я вже був у тому розкішному піджаку з потайною кишенею.