Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Мужиків гріх узяв. Це ж їхні доньки та жінки, яких абреки викрали. Думали, що ґвалтують їх тут, а вони цілі, здорові, без синців, з дітьми чорнявими. Тобто з доброї волі з тими абреками спали і дітей від них народжували. Ну, і розлютилися мужики. Хотіли спочатку тільки дітей вбити, чуже сім’я, але жінки валувати почали, захищати. То і їх за зраду.

Стоїть Грицько на колінах, голову похилив. А мені аж моторошно. Голова болить, рука болить, а ще кров свіжа ніс забиває, трупи дітей безневинних та жінок перед очима.

— Господи, що ж ви за звірі?

— Пане, розлютилися ми дуже. Стільки років боялися, терпіли, а тут наша воля.

Вийшов я з тієї зали клятої. На підошвах кров, у носі кров, у очах кров, у думках кров. Увесь у крові. І подумав, що, може, і не варто змія вбивати. Нехай летить сюди та випалить усе це дурне сім’я, що спочатку рабами себе дозволило зробити, а потім на звірів перетворилося. Випалити тут усе, щоб нічого і нікого не залишилося!

— Пане, вибач нас, — це знову Грицько. — Грішні ми, винні. Не стрималися мужики й ніхто їх не зупинив. Але то від страху. Страх же сушить, виламує. Допоможи нам змія перемогти, і забудемо ми про страх, станемо, як усі люди! Чесно тобі кажу, пане. Допоможи!

Ноги цілує та плаче. А мені погано. От прямо розплився весь. Знаю, що в таких випадках треба щось робити, в дії рятуватися. Бо думки погані голову можуть розірвати.

— За мною! Ламайте двері, шукайте зброю! — наказав і побіг сам перший двері ламати, щоб на дерево та залізо лють свою на цих мужиків випустити.

Арсенал ми швидко знайшли, а там і набоїв купа, і рушниць, шабель, але головне — ціла діжка пороху. Величенька така.

— Зібрати усі цвяхи, які в селі є, і порубати їх на шматки у пів-мізинця! А всі, хто теслювати вміє, за мною!

Побігли нагору. Рухатися мені важко, бо таке враження, що рука вогнем горіла, але терпів. Наказав мужикам дещо побудувати з дерева, для чого розібрали сарай барона.

— Що це ви робите? — питає лікар, який саме підійшов.

— Як поручик?

— Жити, здається, буде. Кулю я вийняв, кров зупинив. Поки він непритомний, але то не страшно. То що це ви будуєте?

Я йому розповів, а потім сів, бо рука ще більше заболіла. Схопився за неї і стогну.

— Що у вас з рукою? Дозвольте подивитися, — каже лікар.

— Не до руки зараз! Змія вгамуємо, тоді!

— Змія ви можете і не дочекатися. А раптом знепритомнієте? Давайте руку.

Почав її дивитися, піджак зняв і сорочку.

— Що там?

— Важкий вивих плечового суглоба. Зірвали його з місця.

— І що робити?

— Зараз я його на місце вправлю, потім треба буде перев’язати і деякий час берегтися, щоб знову не зірвати. Хто це вас так?

— Барон на моїй руці висів.

— О, барон — дядько дебелий був, — лікар посміхається.

— Як ви до нього потрапили?

— За об’явою. Пропонував роботу, хороша платня. Я приїхав, а він мене у підвал. Його колишній лікар повісився після того, як прожив вісім років у підземеллі, то барон нового собі знайшов. Забрав пояс, усі мотузки, щоб я повіситися не зміг, а лікував барона та його банду.

— Ви ж казали, що вчитель, брата шукали.

— Брехав. Я тут навчився правди не говорити. Слухайте, а як ви будете ото все висаджувати?

— Ґніт є, підпалю.

— Але це ж із ґнотом важко час точно розрахувати.

— Я короткий зроблю.

— Але поруч небезпечно може бути.

— Доведеться комусь ризикувати.

— Це роль смертника.

— У вас є інші варіанти?

— Є, зараз руку вам зроблю і покажу.

Руку він вправив, боляче було, аж кричав я. На плече дошки з обох сторін поклав і перемотав міцно. Правою рукою тепер я і ворухнути не міг.

— А тепер ходімо, покажіть мені арсенал, — сказав лікар.

Я його провів. Він почав нишпорити по полицях, знайшов якийсь механізм Показав його мені.

— Знаєте, що це?

— Я такі бачив у бунтівників, що бомбу робили, — кажу.

— О, та ви і з бунтівниками знайомі?

— Випадково, — брешу. Як він бреше, то чому мені не можна?

— Ну що ж, ви праві, це вибуховий механізм. Його можна поставити на час, але точного часу ми не знаємо, то поставимо на поштовх. Коли змій нападе, поштовх же буде?

— Слухайте, це ж не руку вправляти, це — вибухівка, — нагадую я.

— Розумію, не хвилюйтеся, зараз усе зробимо, — він починає порпатися у механізмі. Вміло і впевнено.

— Звідти такі знання у лікаря? — дивуюся я.

— Погані книжки читав, — сміється він.

— Мені здається, що і про лікаря ви брехали.

Він сміється.

— Брехав. Насправді я приїхав сюди, щоб убити барона Хороший план, залишити бомбу в патефоні, який барон купив. Він збирається послухати платівку, Шаляпіна чи Пяльцеву, а тут вибух.

— Навіщо вам убивати барона?

— Помста Точніше, покарання. Барон убив чотирьох наших товаришів. Двоє з них тікали від поліції й потрапили сюди випадково, ще двоє шукали перших двох. Барон узагалі не чикався. Я думаю, що тут загинуло багато народу. І не тільки наших, але й анархістів, есерів, можливо, ще когось. Але ми карали барона лише за наших товаришів. Та замах не вдався. Більше того, мені навіть не вдалося поїхати з замку. Барон наказав мене вбити. Треба було якось рятуватися, і я згадав про свою медичну освіту, щоправда, незакінчену. Але ж барону потрібен був не мій диплом, а знання, які були. Мені пощастило, бо незадовго перед тим повісився попередній лікар барона То він узяв мене своїм ескулапом. Так я вижив і почав чекати нагоди втекти. Я просидів у підземеллі шість років. Уявляєте?