Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Подивлюся. А зараз бери свою кодлу і пішов у місто. Щоб знайшли мені ту сучку, яка з братом моїм приїхала. Дізналися, де вона. Піднімай усіх босяків. Зробите — нагороджу щедро, а ні — так рознесу весь ваш Херсон задрипаний дощенту!

— Зробимо! Знайдемо!

Побігли бандити. Фіма піти мусив, але не йде.

— Що у тебе поїсти є? — питає в трактирника.

— Все, що бажаєте! — перелякано, каже той.

— Давай повечеряти нам. Ану приберіть це лайно п’яне! — кричить Фіма своїм хлопцям. Вони мене підхопили і тягнуть. Так виходить, що обличчям до Фіми. В мене перевага у раптовості і револьвер поруч, але ж якщо впізнають мене, важко тут працювати буде. То я почав удавати, наче блювати збираюся. Фіма відвернувся, а його хлопці скоріше викинули мене геть з трактиру.

Я трохи полежав, обтрусився і пішов з порту. Коли чую, співають наче. По російськи, красиво так. І Господа славлять. Що за дива? Порт у кожному місті — то скупчення гріха, а тут про Бога співають. Підійшов я, бачу, а це мої сектанти. Зібралися у складі великому, стали посередині, за руки взялися і співають. Славлять милість Господа та просять допомоги собі, мріють про нову Батьківщину, яка буде їм матір’ю рідною, а не мачухою. Чисто так співають, щиросердно. Я підійшов ближче, до щілини в стіні складу припав оком і дивлюся. Сектантів десь біля сотні, якщо з дітьми рахувати. Так видається, що вони тут і живуть. На сіні та ящиках сплять, але і в біле одягнені, й про Бога на забувають. Воно-то, звісно, сектанти, дрова для пекла, як панотці кажуть. Але тут я сумніваюся. Бо ж часто є таке, що от людина не православна, а живе праведно, Бога почитає, людей не ображає. Невже і їй до пекла, разом із грішниками, зі всякими душогубами?

Ото стояв я, розумував про милість Божу, коли чую стукіт копит. Густий такий, не інакше, як ціла сотня козацька мчить. Я відійшов від барака. І справді козаки, наскочили, наче татарва якась. Канчуками луплять, кіньми давлять, кричать. Побили сектантів і зі складу вигнали. Мовляв, не платять ще й співають молитви свої сектантські. І жінок, і дітей вигнали, в ніч прямо. Зібралися вони на вулиці, не знають, що робити. Пожалів я їх, дав двадцять рублів, щоб якось влаштувалися. Вони давай мені дякувати, ледь не руки цілувати. Я цього не люблю, нагадав, що Господа треба славити, а не мене, пішов до себе в кімнату. Там дверцята стільцем підпер, ліжко тихенько перетягнув, револьвер під подушку поклав, одяг склав, щоб за необхідності швидко вдягтися, влігся спати. Набігався за день, то наче в темну воду пірнув.

Уранці пішов чаю попити, коли всі тільки й балакають, що поліція четвертого злочинця знайшла, Ваньку Савінова Хвилями до берега тіло прибило. Поліція вважала, що Савінов викрав човен і хотів з міста втекти, але в морі човен перевернуло, і втопився бандит. Гроші, звісно, теж. Люди про це балакали, і ніхто не вірив. Казали, що, по-перше, жоден човен з порту не зникав. По-друге, Ванька весь у синцях та забоях був, наче побили його добряче. По-третє, бачили, як Ваньку з притону поліція вже після пограбування забирала Темна справа, одним словом. Ще балакали про одеських бандитів, які шукали якусь білявку і підняли на це місцевих босяків.

— Кажуть, що та білявка все і влаштувала! А потім зникла! Може, і з грошима! — казав один.

— Та з якими грошима, їх пристав узяв! Он уже котрий день не просихає!

— Та то сектанти все влаштували! Вони боялися, що Семенов їх відправить за море, а сам тут залишиться з молодухою своєю!

— Вчора сектантів з порту погнали, щоб там ото не зваблювали людей піснями своїм брехливими!

Ну, і далі пішли язиками чесати. Я чай допив, поїхав у пансіон біля Солдатської синагоги. Там уже побували до мене, бо он господар тримав лід біля підбитого ока Коли я спитав про білявку, то аж руками замахав з переляку. Але я його не кулаком пригостив, а рублем, то він розповів, що та жінка приїхала кілька тижнів тому, заплатила наперед, поводилася тихо.

— Окрім останніх днів, коли отой бандит приїхав.

— Який бандит?

— Якого у Семенова застрелили. Жид з Одеси.

— Він приходив сюди?

— Що там приходив! Жив тут! Увесь час опери дурним голосом виспівував, ще з білявкою тою забавлявся. Так гучно, що троє моїх пожильців з’їхали від цього шуму! Я скільки грошей втратив, а тепер он ще й око мені підбили, наче босяку якомусь! — скаржиться господар.

Я його підбадьорюю ще рублем і прошу подивитися кімнату, де жила білявка.

— Та дивилися її, — кривиться господар пансіону. І я помічаю, що якось він хвилюється. Чому?

Він веде коридором до самого кінця, потім відчиняє невеличку кімнату. Вузеньку, з маленьким віконцем, що виходить у двір, якраз на буду вигрібної ями.

— Кого дуримо? — несподівано питаю я і притискаю господаря до стінки. — Ти мені фуфло не штовхай! Показуй кімнату, де вона жила! Швидко!

— Та там живуть! — кривиться господар. То він бандитів водив у зовсім іншу кімнату. Ну ділок!

— Веди давай!