Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— Хто там?
— Та якісь дядьки. Страшнуваті, я і відчинити не наважилася.
— Зараз подивлюся.
Поки йшов до дверей, перевірив револьвер у потайній кишені, бо всяке могло бути. Потім визирнув у віконце і побачив трьох чоловіків: високих, худих, з довгими бородами і в чорному одязі. Мабуть, заморилися стукати, то всілися перед дверима чекати. З їхнього вигляду зрозуміло було, що нікуди звідси не підуть, чекатимуть хоч день. Небезпечними вони не виглядали, то я відчинив їм двері.
— Доброго дня.
Чоловіки похапцем підхопилися і почали уважно мене роздивлятися. В них були худі та бліді обличчя і строгий погляд, наче в якихось анахоретів.
— Ви — Іван Карпович Підіпригора? — спитали вони по-московськи.
— Я.
— Ви нам потрібні. Чи можемо ми поговорити?
— Так, зараз, — я повернувся до Єлизавети Павлівни і спитав дозволу запросити гостей до будинку, бо не на вулиці ж балакати з ними. Вона погодилася.
— Хто вони? Схожі на якихось сектантів.
— І сам не знаю. Сказали, що до мене.
Я повернувся до гостей і запросив їх у вітальню, де посадив за стіл.
— Слухаю вас, — сказав я, щоб почати розмову.
— Чи віруєте ви у Господа нашого Ісуса Христа? — несподівано спитав один із гостей, мабуть, головний у цій трійці. Чесно кажучи, запитання такого я не чекав, то аж трохи зніяковів.
— Та звісно ж, вірую! А ви хто такі і як дізналися, де мене шукати?
Підозрював я, що це Уляна Гаврилівна розповіла, куди їхати, бо не подобалися їй мої бахмацькі вояжі.
— Ми до вас на хутір приїхали, кухарка ваша сказала, що поїхали ви кудись, а куди — не знає. Та у Ромнах нам підказали, що бричку з конем ви залишили, сіли на потяг. Спитали, на який і куди квиток. Нам сказали, що до Бахмача А тут візники одразу вказали, куди поїхав пан із квітами та у блискучому костюмі.
— Слухайте, та ви ж самі можете слідство вести. Навіщо вам я?
— У дуже важливій справі, — сказав головний. І дивляться вони утрьох на мене, серйозні такі.
— Якій саме?
— Був застрелений наш кормчий Інокентій Степанович.
— То ви хочете, щоб я знайшов убивць?.
— Ні, вбивці теж загинули.
— Тоді що мені робити?
— Інокентій Степанович був дуже заможною людиною, володів двома мануфактурами і торговим домом Розпоряджався грошима всього корабля.
— Корабля? Річкового чи морського?
— Духовного! Громада наша кораблем зветься, ковчегом, у якому рятуються від потопу гріховного. Згідно з заповітом, який склали заздалегідь, у випадку загибелі саме кораблю мусили перейти всі статки, окрім пенсіону для дружини Інокентія Степановича Але заповіт зник.
— Зник? А другого примірника не залишилося?
— Ні. Без заповіту все майно нашого кормчого переходить до його дружини, жінки гулящої і безбожної.
— Ну, що тут уже поробиш?
— Ми вважаємо, що вона була причетна до смерті Інокентія Степановича.
— Причетна?
— Вона та її сестра Удвох вирішили прибрати до рук гроші корабля!
— Ви говорили про свої підозри поліції?
— Ми не віримо поліції. Поліція завжди полювала на нас, нацькована урядом І зараз вони й слухати нас не хочуть, а тільки вимагають грошей. То корабель вирішив звернутися до вас.
— А звідки ви хоч про мене знаєте? — питаю я, бо всілякі сектанти — то ж не аудиторія журналів, де друкуються мої історії.
— Нам вас порадили.
— Хто?
— Консул Уругваю.
— Хто? — я аж скривився від здивування.
— Консул Уругваю.
— А до чого тут консул? — спитав я розгублено і з сумом подумав, що постарів, не встигаю вже за часом То вчора ганьбився, тепер ось сьогодні нічого не розумію. — Яким чином консул з розкольниками пов’язаний. І що таке Уругвай?
— Це країна така, за морем-океаном І не розкольники ми, а духовні християни, істинна віра Збиралися ми плисти до Уругваю пароплавом Гроші на переїзд мусив забезпечити Інокентій Степанович, який би продав усе майно і відбув з нами. Але не встиг. Тепер переїзд під загрозою.
— А що вам там робити, у тому, як його?
— Уругваї.
— Уругваї. Що там, медом намазано, чи що? — не розумію я. Бо одна справа, коли жиди з нашого Отечества тікають, наче чорт від ладану. Це зрозуміло, бо їм тут ходу немає — то погром, то смуга осілості, то поліція трусить. Але ж ось руські мужики, що їм тут не так?
— Нас, Іване Карповичу, уряд вважає єретиками. Це так само, як бунтівники, коли не гірше. Поліція на нас полює, влада нас кривдить усіляко. А в Уругваї дадуть нам землю і лізти до нас не будуть. Не ганятимуть, віри нашої не чіпатимуть. Житимемо як захочемо, і ніхто нам дошкуляти не буде.
— Це обіцяють так, — кажу я обережно. — А там бозна, як воно насправді.
— І насправді так. Туди вже не один корабель братів наших виселився. Не мед там, важко на новому, незвичному місці. Земля там інша і краї інші, спека, дощі. Але берегти треба не тіло, а душу. Як би там не важко було, але тут гірше, бо тут душі важко.
Я головою киваю, але нічого не кажу, бо слова оці сумнівні, а мені зайвого балакати не треба зараз, бо й так подейкують про мене, що майже бунтівник. Тут ще ці сектанти.
— Іване Карповичу! Просимо вас просто зараз поїхати з нами до Херсона і зайнятися цією справою. Знаємо, що задарма ви не працюєте, то ось зібрали сто рублів. У Херсоні ще сто заплатимо, а по закінченні справи додамо.
Дали мені конверт, потертий та тлустий. Подивився всередину, а там сто рублів, здебільшого по рублю та по три. Давно вже зі мною так не розплачувалися, завжди великими купюрами. Видно, що збирали останнє. І довго ж до мене їхали, потім ще шукали. Якось соромно було їм відмовити.
— То поїхали? — питають у мене.
— Поїдемо. Почекайте на вулиці. Я поки зберуся.
Вони пішли, а я побіг до Єлизавети Павлівни.
— Їду я.
— Та чула, чула. Нова справа?
— Так точно. Сектанти якісь.
— Обережніше, Іване Карповичу. Ну, і чекаю вас у гості.
— Обов’язково, Єлизавето Павлівно. Дозвольте у вас новий костюм залишити, не для справи він. У старий вберуся, який колись у вас залишив.
— Може, чаю вип’єте на дорогу?
— Та краще вже на вокзалі. Люди чекають.
З тим і пішов я. Купили квитки, пощастило, що потяг невдовзі їхав. Сіли у вагон, і почав я розпитувати розкольників про смерть їхнього ватажка. Про якого вони говорили з повагою, казали, що майже свята людина. Майже, бо ото сплутався з дівкою, одружився з нею, хоча вона зіпсована.
— Батьки її — наші брати з тих кораблів, що вже до Уругваю переселилися. Але так вийшло, що батько її поїхав зі старшою сестрою, а молодша захворіла і залишилися з матір’ю. Невдовзі матір померла, залишилася дівчина сиротою, й Інокентій Степанович її до себе узяв. Спочатку просто щоб не пропала Але потім слабину дав. Збила вона його зі шляху праведного, то одружився, хоч це для кормчого недобре.
— Чому?
— Бо кормчий — він усьому кораблю батько, а коли одружиться, то вже не про всіх піклуватися буде, а лише про своїх. Казали йому про це, й інші кормчі з Уругваю йому писали. Але нічого вдіяти не могли, вперся й одружився з нею. А вона ж зіпсована.
— Чим?
— Тим, що багато батьки їй волі давали. До віри не привчили. Майже зовсім. На богослужіння не ходила, молитов не співала, старших не шанувала, а ще книжки богопротивні читала І старша сестра в неї така сама! В Уругваї покинула корабель і рідного батька, втекла кудись, а оце нещодавно з’явилася в Херсоні. Інокентій Степанович її до жінки, не пускав, але вони таємно бачилися. Ми його попереджали, говорили, але він не слухав. Зовсім вона його окрутила А потім те пограбування. Грабіжники залізли в будинок. Дивно залізли, бо двері й замок цілі. Інокентій Степанович завжди двері зачиняв. Відчинили їх, зсередини відчинили. Грабіжники зайшли, піднялися на другий поверх, де був кабінет Інокентія Степановича Почали ламати сейф, у якому гроші були. Інокентій Степанович почув, вийшов зі спальні. Нам віра забороняє зброю мати, мабуть, хотів поговорити з грабіжниками, переконати не чіпати гроші, бо це ж не його були, а всього корабля. Та грабіжники стріляти почали. І вбили його.