Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Городового Журбенка знайшов на посту, лякати не став, підбадьорив рублем, і все він мені розповів. Що робив нічний обхід, який ввели з метою боротьби з пограбуваннями, бо їх стало останнім часом забагато. Потім почув постріли. Побіг. За кілька хвилин був на місці, переліз через огорожу, зайшов у будівлю. Двері були відчинені. Почув жіночий крик. Кричала жінка загиблого, Семенова. Городовий піднявся до неї на другий поверх, побачив там трупи і багато крові. У кутку дружина покійного плаче.

— Нічого підозрілого не помітив?

— Я нагорі був, коли двері вхідні грюкнули. Я тоді не зрозумів, а то, виявилося, четвертий нападник утік, який з грошима Так пан пристав пояснив, — каже він і дивиться убік.

— Щось не вірю я приставу. Як насправді було?

— Гроші бандити у валізу зібрали. Я її бачив.

— Точно?

— Точно!

— А куди ж вона ділася?

— Не можу знати, — розводить руками.

— І треба тобі пристава покривати? Він же тобі й сотні з тих грошей не дав? — питаю. — Так же?

— Яку там сотню, ані копійки не дав! А там же вісімнадцять тисяч було! Вісімнадцять! У мене четверо дітей! Власної хати немає, по чужих кутках бідкаюся! Невже не міг хоч пару сотень дати? Тьху!

Я його як міг утішив, потім розпитав, де в Херсоні кримінальники зазвичай збираються. Підказав городовий кілька генделиків біля порту. Туди краще було піти увечері, а зараз вирішив я нанести візит безутішній вдові. Прийшов до будинку Семенова, бачу, що через дорогу стоять мої роботодавці з секти. Слідкують, чи що? Так ні, не ховаються, тупцюють на місці. Потім кілька з них: пішли через дорогу, до хвіртки в маєток Семенова. Постукали. Вийшла якась жінка, руда, красива, у чорній сукні. Сектанти щось їй казати почали, а вона рукою на них замахала, немов відганяла. Вони, здається, просили грошей. А руда і слухати їх не стала, розвернулася й до будинку зайшла. Сектанти ще почекали трохи й пішли похнюплені. Коли за ріг повернули, тут і я підійшов.

— Що це ви тут робите?

— Ми грошей просили! Нам ніде жити! — почав скаржитися мені той головний, що приїздив до мене.

— Ніде жити?

— Так, ми ж жили на Кубані, потім усе продали і приїхали сюди. Щоб відплисти до Уругваю. Живемо в кількох хатах, які винаймаємо. Платилося за них зі скарбниці корабля, яка була в Інокентія Степановича А тепер у тих хвойд. Вони ж відмовилися платити! Не дали ані копійки! То та руда сучка, Марія! Дияволова служниця! Горіти їй у пеклі!

Як міг їх заспокоїв, а потім сам пішов до будинку Семенова. На хвіртці був електричний дзвоник. Натиснув на кнопку. Невдовзі вийшла та руда жінка Гарненька і з обличчям, по якому одразу зрозуміло, що з перцем дівка.

— Що треба? — спитала зухвало. — Грошей не дам!

А потім почала придивлятися.

— Звідки я вас знаю?

— Мабуть, із журналів. Я Іван Карпович Підіпригора, можна поговорити?

— Іване Карповичу? Зачекайте, ви що — отой відомий сищик? — вона кривиться, наче дичку з’їла Щось не до вподоби їй мій візит.

— Так точно.

— Нема про що нам розмовляти! — і побігла геть. Так швидко, наче від нечистої сили тікала Щось було в цій справі не так, як усі розповідали.

То пішов я погуляти навколишнім дворами. Постріли ж чутно було, воно хоч кажуть, що Херсон — неспокійне місто, але обивателі мусили прокинутися, у вікно визирнути. Може, хто бачив що? Всю вулицю обійшов. Більшість казали, що нічого не бачили, бо темно було. Двоє сказало, що якась тінь вулицею бігла, але що за тінь, не могли сказати, не знали навіть, чи то чоловік був, чи жінка Найкраще чути мусив сусід Семенова, судновласник Санченко, але як доповів слуга, він уже кілька тижнів був на портсмутських верф’ях, де пускали на воду новий його пароплав. Сам же слуга був тугуватий на вухо, то проспав ніч убивства і про те, що сталося, дізнався лише вранці, коли пішов на пошту.

Нічого я не виходив, аж тут бачу Марію, руду красуню, що балакати зі мною відмовилася. Виходить із двору. Я одразу принишк у провулку поруч, дивлюся. Он вона озирнулася, наче перевіряла, чи ніхто за нею не стежить, і пішла. Пройшла три будинки, а далі пустир, парканом відгороджений. З-за паркану видно стіни обгорілі, розумію, що пожежа колись тут була, згорів будинок, так його і не відбудували. Ото жіночка іде вздовж паркану і все щось видивляється між дошками. Потім спробувала одну відірвати, але хтось ішов вулицею, то завадив. Пройшла далі. Я швиденько вулицю перебіг, паркан переліз і опинився у чагарниках. Височенних таких, вищих за людину. Поліз під парканом. Там лежало якесь сміття, потім ковдра подрана, на якій, мабуть, час від часу безхатьки спали. А потім бачу аркуш паперу. Не простого, а гербового, який для важливих документів використовується. У самих заростях той аркуш лежав, я поки до нього проліз, так реп’яхів набрався у три пальці. Тільки хотів розгорнути аркуш, коли чую, лізе хтось сюди, ламає будяки. Я обережно відійшов, сховався у кущах, до землі припав. Дивлюся, а то красуня Марія, сестра вдови. Дійшла до паркану, почала там нишпорити.

— Чорт забирай! Та де ж він? — шепоче. А мені радісно. Бо от нечасто так надурно щастить, що злочинець сам тебе виводить, куди потрібно. — Та де ж він? — бідкається руда, а потім як залається — та так вишукано, що й від візника не завжди таке почуєш.