Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Тварина п’яна! Мерзотнику! Коли ти вже нап’єшся! — заверещав барон, підтвердивши мою щасливу здогадку.

— Що, бароне, напився ваш хвостатий захисник? — це я вже відчинив двері і вийшов на саму верхівку башти. — І краще не рипайтеся, — я навів на нього свій револьвер і тут тільки згадав, що набої в ньому закінчилися. Але ж барон не міг цього знати.

— Ах ти ж смерд! — Балтика дивився так, наче хотів спалити мене своєю ненавистю. — Думаєш, що переміг! Та змій вас всіх знищить! Вже зранку! А потім війська прийдуть! Тебе першого на шибеницю відправлять!

— Бароне... — я не збирався його вбивати, але барон кинувся на мене. Він був вищий і важчий, а головне, він був роздратований. Я бачив багато бійок і знав, що там вирішує твій настрій. Саме настрій дозволяв слабшим і меншим перемагати. Відчайдушна лють, яка могла перебити і вміння, і силу. Цієї люті в мене не було, але були спокійні навички людини, що звикла рятуватися. Я нічого не думав, тіло саме діяло і діяло миттєво. На цій маленькій місцині ніде було ховатися від барона, а зійтися з ним у бійці я не хотів. Зробив два кроки назад, до кам’яних зубців башти, мить почекав, а потім різко відступив праворуч, щоб опинитися з боку лівої руки барона Він не чекав такого маневру, не встиг зупинитися, з розгону вдарився об зубці, аж перехилився через них. Барон зойкнув, а я підскочив, схопив його за ноги, підняв і штовхнув геть із башти. Барон намагався схопити мене, але я відбив його руки від себе. Він схопився за один із зубців і повис на зовнішньому боці башти.

— Тварюко! Уб’ю! — хрипів він і намагався вилізти, підтягувався на руках, спробував закинути ногу на парапет башти. Але я не давав, пхав його вниз, скидав його ногу, бив по руках. — Смерде! Кропив’яне сім’я! Знищу! Знищу!

Він був сильний, цей барон, він дерся і дерся, він не хотів умирати, а коли зрозумів, що втрачає сили і більше не може висіти, то поліз угору востаннє. Я вперся долонею йому в лоба і почав відштовхувати, а барон тоді несподівано кинув зубець стіни і схопився за мою руку, повис на ній.

— Витягуй! Витягуй! Інакше зі мною полетиш! Холоп! Земледер! Смерд! — барон хрипко реготав і в його напівбожевільних очах засвітилася надія. Але барон не врахував, що в мене дещо є. Наприклад, вільна ліва рука Якою я зміг залізти під сюртук і витягти браунінг, ту іграшкову зброю, що я забрав у вбитого баронятка.

— Витягуй! Витягуй, суко! — хрипів барон, що сунувся вниз по моїй руці. Він спробував схопити мене за голову, за волосся, щоб уже точно видертися, але я сховався за зубцем, правиці моїй було дуже боляче, барон важив багатенько. Але я знав, що ось-ось позбавлюся цього ярма Він знову поліз, у нього закінчувалися сили, він схопився зубами за мою руку, а я нарешті дістав браунінг і вистрелив йому в тім’я. Барон відірвав зуби від моєї руки, перелякано подивився на мене і на браунінг, прошепотів «блядська іграшка» та полетів униз. Там залунали радісні крики мужиків. А я впав на підлогу башти. Рука страшенно боліла, мені аж паморочилося. І я знепритомнів.

Отямився, коли мене вже несли сходами вниз.

— Де поручик? — спитав я.

— Хто? — мужики не розуміли, про що я питаю.

Знесли у двір. Там було багато поранених, вони стогнали, а здорові ходили навколо них і не знали, що робити. Я побачив яскравий, наче в блазня, мундир Нестерова. Підійшов до нього. Поручик був закиданий тілами вбитих абреків та мужиків.

— Дістаньте його! — наказав я і відійшов у розпачі. Я не вберіг найкращого авіатора імперії. Ганьба мені. Я схопився за руку, вона страшенно боліла. Може, і переламана. Але це був дріб’язок порівняно з тим, що загинув Нестеров.

— Пане, а можна нам у підвал? — спитали мужики.

— А що там, у підвалі?

— Там можуть полонені бути. Жінки для баронового гарему. Їх абреки забирали.

— Звільніть їх, — кивнув я.

Мужики побігли, я залишився і подумав, що треба зав’язувати з приватною практикою. Ось мені спочатку розбили голову, а потім пошкодили руку, і це не рахуючи того, що я кілька разів був близький до смерті. Я не маю права так ризикувати, мені треба виростити Моніку. Все, досить, буду сидіти на хуторі та згадувати давні історії. Їх у мене багато, вистачить не на один рік.

— Пане, — переді мною стояв Грицько. Спочатку стояв, а потім упав на коліна і почав ноги цілувати.

— Ти чого? Припини! Припини, я сказав!

— Пане, ти Нюсю мою врятував! Барона вбив! Пане, дякую тобі!

— Який я тобі пан? — обурююся. — Я такий же мужик, як і ти. Піднімися!

— А він живий, — чую я дівочий голос. Повертаюся. То та Нюся, у синцях і засохлій крові, барон устиг її помордувати. — Дихає, — вона вказує на Нестерова.

Я кидаюся до нього, прислухаюся.

— Живий. Живий! — кричу я. Бачу пляму крові на його мундирі. Знімаю. Кілька разів доводилося мати справи з пораненими. Знаю, що треба зупинити кров.

— Дайте я цим займуся! — бачу якогось блідого чоловіка, зовсім не схожого на мужика.