У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: У пошуках утраченого часу #4
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Золоті ворота
- ISBN: 978-966-2246-01-8
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра». Краткое содержание книги:
Роман «Содом і Гоморра», опублікований у 1921—1922 роках, чи то не вперше в новій літературі порушує тему статевого збочення. Якщо содомітська тема дає простір крутій картині звичаїв людського суспільства, то гоморрейська розвивається вже майже лірично.
— сказав Брішо, — добре відомі вам слова того, кого вважаю за чільного представника «кінця віку» (вісімнадцятого, зрозуміло), вищеназваного Шарля Моріса, абата Перигорського. Спершу він подавав надії вийти на доброго журналіста. Та потім перевівся, я маю на увазі, пошився в міністри. Життя не обходиться без халеп. Політик він, зрештою, був неперебірливий, попри весь свій гонор вельможі, не відмовлявся працювати на короля пруссько-го, а в останні роки життя перекинувся до лівого центру».
В Сен-П’єр-дез-Іф у наше відділення сіла чарівна дівчина, на жаль, не з громадки «вірних». Я так і пас її поглядом: личко вона мала кольору магнолії, очі чорні, а що вже ставна, що вже зграб-ненька. Ще не сівши, вона забажала відчинити вікно, бо у вагоні стояла задуха; щоб не просити дозволу в усіх, вона звернулася, побачивши, що я один без пальта, до мене. «Вам свіже повітря не зашкодить?» — спитала вона швидко, дзвінко й весело. Мені хотілося відповісти: «їдьмо з нами до Вердюренів» — або: «Як вас звати і де ви мешкаєте?» Але я сказав: «Ні, панно, свіже повітря я люблю». Зручно вмостившись, вона знов озвалася до мене: «Ваших друзів не дратуватиме дим?» — і закурила. На третій станції вона вискочила. Назавтра я спитав ув Альбертини, хто б то міг бути. Бо в глупоті своїй гадав, що можна кохати щось одне, і, притуливши Альбертину до Робера, уже заспокоївся щодо жінок. Альбертина відповіла і, очевидно, щиро, що не знає. «Як мені хотілося б із нею зустрітися!» — виїукнув я. «Заспокойтеся,
— промовила Альбертина, — зустрінетеся, світ тісний». У цьому разі вона помилилася: більше я ніколи не спіткав чарівної дівчини з сигаретою і так і не дізнався, що вона за одна. А втім, ми ще побачимо, чому мені довелося надовго відмовитися від її пошуків. Але забути я її не забув. Часто на згадку про неї мене пориває жага. Але ці напливи почуття наводять нас на думку, що як ми хочемо, щоб зустріч із дівчиною ощасливила нас, як першого разу, нам треба вернутися на десять років назад, бо за цей час дівоча врода змарніла. Зустрітися знову з людиною можна, але скасувати час годі. І ось неждано-негадано настає день, тоскний, як зимова ніч, коли ми вже не шукаємо ні тієї, ані жодної іншої дівчини, коли зустріч із нею, може, навіть злякала б нас. Бо ми вже не відчуваємо себе ні досить привабливими, щоб подобатися, ні досить дужими, щоб кохати. Не те, що усвідомлюємо себе в дослівному розумінні «імпотентами». Кохали б ми тепер так, як не кохали ніколи раніше. Але ми відчуваємо, що в нас уже замалий заряд снаги, щоб іти на таку велику справу. Вічний супокій уже лягає на наше життя такими смугами, коли нам несила вийти з хати, почати розмову. Не спіткнутися на східцю — це такий самий подвиг, як щасливо крутнути сальто мортале. Ну як же постати в такому стані перед коханою дівчиною, хай навіть у тебе молоде обличчя і жодного сивого волосу! Нам уже не вгнатися за юністю. А якщо сивина нам у бороду, а чорт у ребро, то це вже напасть. Вгонобляючи того біса, ми кличемо жінку, до якої не треба залицятися, яка поділить на один вечір з нами ложе і якої ми більше ніколи не побачимо.
— Про скрипаля й досі жодної вісточки, — сказав Коттар. Справді, лихом дня в кланчику стало «дурисвітство» улюбленого скрипаля пані Вердюрен. Скрипаль, відбуваючи військову службу коло Донсьєра, тричі на тиждень діставав звільнення на вечір і приїздив обідати в Ла-Распельєр. Аж це позавчора «вірні» вперше не знайшли його в поїзді. Висловлено припущення, що він спізнився. Та даремно пані Вердюрен посилала коні до наступного потяга, потім до останнього — коні вернулися порожнем. «Мабуть, посадили на гауптвахту — іншого пояснення нема. Сказано, військо: щоб попасти під арешт, досить напоротися на лихого сержанта». «Якщо він обдурить і сьогодні, то пані Вердюрен хоч сядь та й плач, — зауважив Брішо, — саме сьогодні в нашої любої госпосі вперше обідають сусіди — ті, в кого вона винайняла Ла-Распельєр: маркізтво де Камбремер». — «Сьогодні? Маркізтво де Камбремер? — скрикнув Коттар. — А я й не знав. Себто, я, як і ви, знав, що взагалі вони мали заявитися, але не знав, що так скоро. Достолиха! — звернувся він до мене. — А що я вам казав? Княгиня Щербатова, маркізтво де Камбремер. — Він так смакував, вимовляючи ці імена, що не міг не повторити їх. — Овва! Що ж, непогано на почин. Таке зібрання! Голова в голову!» І, звертаючись до Брішо, додав: «Принци-палка, мабуть, лютиться, аж підскакує. Ми прибудемо їй на підмогу вчасно». Пані Вердюрен, осівши в Ла-Респельєр, удавала перед «вірними», ніби запросити до себе разочок власників цієї посілости — це для неї добрий хомут на шию. Завдяки цьому, — запевняла вона, — можна добитися кращих умов на той рік, тобто робить це вона лише з корисливої спонуки. А проте сама думка про обід з людьми, не приналежними до їхнього гуртка, немовби так жахала її, здавалася їй такою страхітливою, що вона весь час обід відкладала. Думка про цей обід і справді трошки лякала її, — з тих самих мотивів, про які вона говорила кожному, — тільки вона цей свій страх усіляко роздмухувала, з другого боку, зі снобістських міркувань вона була рада візиті де Камбремерів, та саме про це воліла мовчати. Виходило, що вона щира наполовину: вона справді вважала кланчик за єдиний у своєму роді; він здавався їй однією з тих громад, які створюються віками, і її охоплював трепет, коли вона думала про те, що в ньому з’являться провінціали, які зроду не чули ні про «Тетралогію», ні про «Майстерзінгерів», не зуміють виконати своєї партії в концерті спільної бесіди й занапастять у Вердюренів одну з найчудовіших серед — цих незрівнянних, крихких шедеврів, цих виробів венецького шкла, які можуть лопнути від фальшивої ноти. «До того ж це, мабуть, найзапекліші антидрей-фусари, звичайно, і мілітаристи», — сказав пан Вердюрен. «Ну й нехай, про мене, надто вже довго світ займається цією історією»,