У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

— сказав Брішо, — добре відомі вам слова того, кого вважаю за чільного представника «кінця віку» (вісімнадцятого, зрозуміло), вищеназваного Шарля Моріса, абата Перигорського. Спершу він подавав надії вийти на доброго журналіста. Та потім перевівся, я маю на увазі, пошився в міністри. Життя не обходиться без халеп. Політик він, зрештою, був неперебірливий, попри весь свій гонор вельможі, не відмовлявся працювати на короля пруссько-го, а в останні роки життя перекинувся до лівого центру».

В Сен-П’єр-дез-Іф у наше відділення сіла чарівна дівчина, на жаль, не з громадки «вірних». Я так і пас її поглядом: личко вона мала кольору магнолії, очі чорні, а що вже ставна, що вже зграб-ненька. Ще не сівши, вона забажала відчинити вікно, бо у вагоні стояла задуха; щоб не просити дозволу в усіх, вона звернулася, побачивши, що я один без пальта, до мене. «Вам свіже повітря не зашкодить?» — спитала вона швидко, дзвінко й весело. Мені хотілося відповісти: «їдьмо з нами до Вердюренів» — або: «Як вас звати і де ви мешкаєте?» Але я сказав: «Ні, панно, свіже повітря я люблю». Зручно вмостившись, вона знов озвалася до мене: «Ваших друзів не дратуватиме дим?» — і закурила. На третій станції вона вискочила. Назавтра я спитав ув Альбертини, хто б то міг бути. Бо в глупоті своїй гадав, що можна кохати щось одне, і, притуливши Альбертину до Робера, уже заспокоївся щодо жінок. Альбертина відповіла і, очевидно, щиро, що не знає. «Як мені хотілося б із нею зустрітися!» — виїукнув я. «Заспокойтеся,

— промовила Альбертина, — зустрінетеся, світ тісний». У цьому разі вона помилилася: більше я ніколи не спіткав чарівної дівчини з сигаретою і так і не дізнався, що вона за одна. А втім, ми ще побачимо, чому мені довелося надовго відмовитися від її пошуків. Але забути я її не забув. Часто на згадку про неї мене пориває жага. Але ці напливи почуття наводять нас на думку, що як ми хочемо, щоб зустріч із дівчиною ощасливила нас, як першого разу, нам треба вернутися на десять років назад, бо за цей час дівоча врода змарніла. Зустрітися знову з людиною можна, але скасувати час годі. І ось неждано-негадано настає день, тоскний, як зимова ніч, коли ми вже не шукаємо ні тієї, ані жодної іншої дівчини, коли зустріч із нею, може, навіть злякала б нас. Бо ми вже не відчуваємо себе ні досить привабливими, щоб подобатися, ні досить дужими, щоб кохати. Не те, що усвідомлюємо себе в дослівному розумінні «імпотентами». Кохали б ми тепер так, як не кохали ніколи раніше. Але ми відчуваємо, що в нас уже замалий заряд снаги, щоб іти на таку велику справу. Вічний супокій уже лягає на наше життя такими смугами, коли нам несила вийти з хати, почати розмову. Не спіткнутися на східцю — це такий самий подвиг, як щасливо крутнути сальто мортале. Ну як же постати в такому стані перед коханою дівчиною, хай навіть у тебе молоде обличчя і жодного сивого волосу! Нам уже не вгнатися за юністю. А якщо сивина нам у бороду, а чорт у ребро, то це вже напасть. Вгонобляючи того біса, ми кличемо жінку, до якої не треба залицятися, яка поділить на один вечір з нами ложе і якої ми більше ніколи не побачимо.