Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Вивчаючи історію державотворення, Липинський, як історик за фахом, визначив у суспільстві три джерела влади: сила військова, економічна, інтелектуальна. Ці три сили і витворюють три основні типи влади: це — класократія, демократія і охлократія.
Класократія — це лад, за якого є рівновага між владою і свободою, між силами консерватизму і силами народу. Демократія — лад, за якого порушується рівновага між владою і свободою на користь свободи. Охлократія означає абсолютне панування сваволі натовпу, свободи стихії, демократії, яка не має нічого спільного з державним управлінням.
Ці три типи влади Липинський вважав понадчасовими, тобто вони існують у різні епохи та в різних народів.
Для України, як і для кожної держави, твердив він, єдино прийнятним типом влади може бути тип класократії, наявність рівноваги між консервативними і прогресивними силами. Для цього, вважав Липинський, треба йти шляхом пробудження почуття солідарності між постійними мешканцями України, без огляду на їхню соціальну належність, віровизнання, етнічне походження чи національно–культурну свідомість, щоб з’єднати їх спільним почуттям української батьківщини. Він вважав, що носіями ідеї українського визвольного руху можуть стати не лише представники інтелігенції, а також і керівники виробництва, тобто промисловці й хліборобські керівники, а також військові керівники. Між іншим, у цьому плані його погляди збігаються з ідеями Ф. Ліста, про які ми говорили раніше, з тими ідеями, які оволоділи визвольним рухом у Європі ще з середини ХІХ ст.
Таким чином, за Липинським, українство мусило знайти свій вияв не так у політичних партіях, як в органічних понадкласових з’єднаннях. Через те він різко критикував табір української демократії та охлократії — анархістів, лівих ультранаціоналістів, які народжувались у період революційної боротьби 1917–1920 рр., вважаючи, що їхня діяльність призводить до дестабілізації суспільних процесів і панування сваволі натовпу — охлократії.
Утім, ідеї Липинського не справили відчутного впливового ефекту на життя української суспільності. У Наддніпрянській Україні на початку XX ст. формувалися інші політичні партії, котрі й визначали напрямки політичної боротьби в Україні.
Це були партії, які почали активно виходити на політичну арену в суспільній боротьбі: РУП, Українська соціал–демократична робітнича партія, українські соціалісти–революціонери, ліберальна партія, яка виділилась із УЗО і об’єднувала помірковану українську інтелігенцію. Згодом вона перейменувалась на радикально–демократичну партію. В 1908 р. радикально–демократичні діячі заснували Товариство українських поступовців — ТУП, яке стало провідною організацією в Наддніпрянській Україні перед Першою світовою війною. Організаторами його були члени Української демократично–радикальної партії, які мали на меті об’єднувати всі опозиційні рухи, громади, групи для оборони українства від наступу шовіністичного самодержавства.
До керівництва товариства належали тоді відомі діячі українського визвольного руху — М. Грушевський, Є. Чикаленко, С. Єфремов, С. Петлюра, Л. Старицька–Черняхівська. До 1917 року ТУП керувало усіма діями визвольного руху в Україні. Його неофіційними органами були щоденники “Рада”, що видавався в Києві, і “Украинская жизнь”, що виходив у Москві. Вони сповідували ідею парламентаризму, конституціоналізму і, звичайно ж, федералізму з Російською державою. Проте навіть ця така лояльна до Російської імперії програма викликала обурення і з боку російського уряду, і з боку російських партій і течій, які мали силу в Україні. У 1911 р. міністр внутрішніх справ П. Столипін писав: “Історичним завданням російської державності є боротьба з рухом у теперішнім часі, який зветься українським і містить у собі ідею відродження малоросійської України на автономних національно–територіальних засадах”. А в 1914 р. уряд розпочав арешти серед тупівців — і першим було заарештовано М. Грушевського.
На жаль, ця організація висувала в основному культурницькі постулати.
Переважна більшість політичних партій Наддніпрянської України стояла на позиціях автономного співжиття в межах федеративної Російської держави. Тим часом у самій Росії основні політичні партії стояли на централістичних засадах, про федерацію і не гадали.