Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Між іншим, те ж саме писали і польські урядовці в Галичині щодо розвитку української культури. Струве переконував, що передусім Росія мусить об’єднати всі частини “русского народа” з імперією, розуміючи під терміном “русский народ” і українців, і білорусів. На його думку, це свідчило про історичну необхідність приєднати до Росії й “русскую Галицию”. І ця акція, вважав він, необхідна для оздоровлення Росії, бо існування “малороссийской ветви” в Австрії, тобто в Галичині, де діяло конституційне право на розвиток освіти і культури усіх народностей, спричиниться до відродження українського питання.
А тому і в Галичині, і в Україні Наддніпрянській дві імперські сили — Росія та Австро–Угорщина докладали чимало зусиль для того, щоб задушити провідну верству українства — інтелігенцію, задушити навіть культурницьку її працю. Втім, у Наддніпрянській Україні, як і в Галичині, українська освічена громада розуміла це і поступово усвідомлювала свої історичні завдання.
Як зауважував Лисяк–Рудницький, вся новітня історія українства полягала в тому, щоб відродити силу української нації й перетворити етнічну спільність українців на самосвідому політичну і культурну спільноту. І це завдання виконувалось у Галичині, воно посувалося і в Наддніпрянщині.
У 1891 р. група молодих студентів, свідомих українців — Іван Липа, Борис Грінченко, Микола Міхновський та ін. — зібралися на могилі Шевченка в Каневі й проголосили, що вирішили створити український рух, який буде альтернативним російському радикалізму і російській культурі. Вони організували “Братство тарасівців” і присягли, що віддадуть свої життя за відродження української державності, а тому будуть взірцем освіченості української інтелігенції, будуть завжди говорити українською мовою і в сім’ях виховуватимуть своїх дітей українцями.
Братство в 1893 р. оприлюднило в Галичині своє кредо — “Декларацію віри молодих українців”. Це був документ, пройнятий духом наступального націоналізму, з дошкульною критикою попереднього українофільства, яке займалося культурництвом і не проголошувало відкрито політичної програми відродження української державності.
Ця публікація була вибухом бомби в інтелектуальному українському середовищі. Вона сприяла великому збуренню умів і навіть спричинилася до розшарування в середовищі українофілів.
У своїх статтях Міхновський згодом писав, що нове XX ст. буде характеризуватись боротьбою пригноблених націй за визволення. Відбуватимуся корінні зміни в становищі народів. На цей час повстали вірмени, греки, інші народи, які виборювали свою незалежність. На цю боротьбу мали піднятися й українці. “Доки ми не здобудемо собі політичних і державних прав, — писав Міхновський, — доти ми не будемо мати змоги уладнати стан речей у себе вдома до нашої уподоби. Бо інтерес наших господарів єсть цілком супротилежний нашим інтересам. Бо розплющення очей у рабів єсть небезпечним для панів. Сю останню задачу мусить взяти на себе національна інтелігенція. Це її право і обов’язок”.
Далі він говорить, що в історії української нації національна інтелігенція раз у раз відігравала ганебну й “сороміцьку” роль, зраджувала, ворохобила, інтригувала. Але рідко коли служила своєму народові, ніколи не вважала свої інтереси спільними з інтересами цілої нації, ніколи не хотіла побачити спільності тих інтересів. Автор звертається до цвіту української нації, до її найкультурнішої верстви і говорить, що українська інтелігенція мала б стати заступником всього українського суспільства, має стати на боротьбу за інтереси всього народу.
Махновський писав: “Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок”.
Міхновський чесно і болісно переживав за свій народ і його безрадісне буття. Він закликав: “Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного кров’ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України. Ми виссали з молоком наших матерів стародавню любов до нашої нації, до вітчизни і її свободи і ненависть до насилля над нами”. Далі закликав: