Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
На кінець ХІХ ст. в Галичині виникає ряд нових політичних партій, які ставлять за основну мету боротьбу за відродження української державної незалежності. Утворюється і Українська соціал–демократична партія, яка приєднується до польських соціал–демократів.
Саме в Галичині, як бачимо, наприкінці XIX ст. судилося оформитись у документах суспільно–політичних партій ідеї незалежності української держави. Галичина перетворювалась на епіцентр вулканічного горіння і збирання політичних сил, що вигранював теоретичну думку й готував патріотичні кадри для розгортання національно–визвольної боротьби за відродження української державності.
Україна вступає у XX століття
Відродження державницької ідеї в Наддніпрянській та в Західній Україні відбувалося неоднаковими темпами. Якщо в Галичині на початок XX століття ця ідея охопила значні маси українського населення і організувала їх у різні масові громадські та партійні утворення, то в Наддніпрянській Україні вона лише жевріла в окремих гуртках і групах. Основна ж маса української інтелігенції — цієї елітарної суспільної сили — залишалася на позиціях, які виробив за умов відсутності масових національних рухів Драгоманов.
Національне відродження України проходило болісно, на відміну від європейських та інших слов’янських народів. Це відродження відрізнялося від подібних процесів у інших народів Російської імперії. Справа в тому, що Україна геополітично лежить на розпутті двох своєрідних світів — європейської та азіатської цивілізації. Україна своєю історичною минувшиною тяжіла до європейської історії, до європейського типу життя ще з середньовіччя. Європейські форми політичного управління, економічного життя, як ми бачили на прикладі козацько–фермерського землеволодіння, тут переважали ще в XVII–XVIII ст. Регрес економічний, культурний і політичний був пов’язаний із входженням України до складу кріпосницької і самодержавно–бюрократичної Російської імперії. Це призвело до гальмування національно–визвольних змагань, що тяжко позначилось і на пошуках нових форм майбутнього політично–державницького існування українців.
Один із відомих діаспорних істориків Іван Лисяк–Рудницький вважав, що Україну можна зарахувати до тих східноєвропейських націй, які характеризуються як неісторичні, бо вони мали великий розрив у тяглості свого державницького існування. А в зв’язку з цим національне відродження відбувалось тяжко й повільно, особливо в Україні Наддніпрянській. Втративши своє державне існування (національні багатства й політичне урядування та культуру), українство Наддніпрянщини втратило і свою політичну еліту, яка в усі часи, в усіх народів зберігає і гартує ідею державного відродження.
В європейських і західнослов’янських країнах, приміром, національну еліту не знищували, вона постійно існувала й проносила крізь століття державницьку ідею.
В Україні ж через постійні політичні катаклізми і катастрофи цю еліту або винищували, або денаціоналізовували, або одночасно і те й інше. У XIX ст. народилася нова провідна освічена верства — інтелігенція, яка перебрала на себе цю ідею. Але це була в основному незаможна або малозаможна частина суспільства, а тому вона була залежною від пануючої нації та урядових кіл чужоземної держави. Українська національна буржуазна верства була малочисленою і ще більш залежною від самодержавнобюрократичних кіл.
Разом з тим, національно–патріотичні особи, або просто свідомі українці постійно переслідувалися. Російські урядовці завжди боялись, що культурницьке відродження українців приведе до усвідомлення національної самобутності усього народу. А це вже не жарт, коли маси стануть на захист своєї гідності. Ось чому царський уряд намагався через зросійщення освіти не допустити народження з глибин етносу національної інтелігенції.
Російський царизм та його ідеологи постійно і пильно стежили за цим. Один із ідеологів імперії Петро Струве писав, що історичний процес уже нібито довершив злиття українського народу з російським в один національний організм, а через те український елемент уже цілковито розплився в московському морі. А намагатися творити українську національність — означало розбивати “один русский организм”. Це вже прирівнювалось до державної зради, за яку негайно треба було карати. Щоправда, Струве великодушно визнавав, що українська культура має право на існування, але тільки у формі народних пісень, казок і творчості, у сфері народного побуту. Водночас російські прогресисти типу Струве вважали, що живої народної української мови ніяк не можна допускати в літературу. А головне завдання полягає в тому, “чтобы проникновение русского языка и русской культуры в народные массы” було найширшим.