Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
А вірний слуга російського царату граф Бобринський так виклав свою програму діяльності в окупованій російськими військами Галичині: Східна Галичина і Лемківщина є давно невіддільні частини однієї великої Росії, твердив він. На тих землях місцеве населення “завжди було російське”. Тому і нова адміністрація, яку він представляв, має бути основана на російських засадах. “Я буду впроваджувати російську мову, закон і порядки”, — заявляв російський урядовець.
І впроваджував. Були складені списки найвидатніших українців, куди потрапив і популярний греко–католицький діяч — митрополит Андрей Шептицький, який користувався надзвичайно великим авторитетом серед українців–галичан. Російська влада його арештувала і запроторила до монастирської в’язниці в Суздалі. До Сибіру вивозили священиків, учителів, агрономів, громадських діячів і просто свідомих українців. Як свідчать дослідники, в початковий період російської окупації лише через київські в’язниці було вивезе до Сибіру 12 тис. осіб.
Це було звичайнісіньке винищення в Галичині політично свідомої української верстви населення. Коли ж російська армія почала у червні 1915 р. відступати, то розгромила сотні людських жител, знищила чотириста сімдесят п’ять підприємств, масово виселяла населення з Холмщини, Волині та Поділля. Російські солдати палили села, буцімто щоб залишити ворогові пустелю, а людей вивозили до Пермі, на Урал. Очевидці свідчать, що жінок, дітей і старих заганяли у “телячі вагони” й відправляли на Схід, по кілька днів потім не заглядаючи в ті вагони. Коли ж потяги прибували на місце призначення, у деяких вагонах часто не залишалося жодної живої душі.
Статистики цих переселенців нема, але відомо, що лише в київському Комітеті допомоги було зареєстровано кілька мільйонів осіб. Усі ці події призвели до зламу в свідомості українців. Вони зрозуміли, що перебувають між двох жорен. Перемога Росії у світовій війні принесе їм нові кайдани, а перемога Австрії та Німеччини зробить їхню неволю ще тяжчою.
Під час війни з’ясувалося, що Австрія та Німеччина, жертвуючи українцями, домовлялися між собою про відновлення Польської держави й оголосили про це офіційно 5 листопада 1916 р. Утворювалася регентська рада, яка мала сформувати уряд майбутньої Польської держави — звичайно ж, сателіта Австрії й Німеччини у боротьбі проти Росії. Польський соціаліст Юзеф Пілсудський уже збирав свій легіон на допомогу німецьким арміям.
Отже, Австрія і Німеччина цілком передавали полякам західних українців, оскільки відроджена Польська держава поляками не мислилася без українських територій. Таким чином, Перша світова війна показала, що український народ і в тій, і в іншій державі був рабом, з якого викачували людські й матеріальні сили. Наш народ використовували як розмінну монету в імперських інтересах. Це зрозуміла кожна мисляча людина. Тому, коли в Росії вибухнула Лютнева революція, патріотичні українські політичні партії збагнули, що настав переломний період і в українській історії, збагнули, що нині можна і треба кардинально змінити становище і життя українців.
Внаслідок страйків та демонстрацій робітників і солдатів у Петрограді в лютому 1917 р. був повалений самодержавний уряд Миколи ІІ. Владу в Росії перебрав Думський комітет, а потім Тимчасовий уряд, на чолі якого став князь Г. Львов. Водночас утворився Совєт робітничих і солдатських депутатів, який і був справжньою державною владою у військових частинах і в робітничих кварталах російської столиці. Двовладдя призвело до політичного, економічного та військового безладдя.
Почала розвалюватись армія, руйнувалися підвалини громадського порядку. І все це робилося людьми, які засіли у Совєті, тобто, різношерстою російською так званого соціалістичного спрямування інтелігенцією, що сама себе назвала демократією. Цей факт — свідчення того, що слово “демократія” успішно почало використовуватися із спекулятивною метою різними пристосуванцями і шахраями від політики.
А що ж діялося в Україні? 17 березня 1917 р. в Києві представники ТУПу створили політичний центр провідних українських партій соціалістичного спрямування під назвою Українська Центральна Рада. До цього центру ввійшли такі провідні лідери: Євген Чикаленко, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Володимир Винниченко, Симон Петлюра. До Центральної Ради пізніше приєдналися соціалісти–революціонери та інші організації. І Центральну Раду визнали українці й поза межами України. Наприклад, у Москві, Петрограді відбулися з’їзди українців, які заявили про підтримку Центральної Ради.