Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Рух радикальної молоді набуває поширення у 80–х роках XIX ст., коли радикали почали скликати багатотисячні народні віча на Коломийщині, коли вони включилися у виборчу кампанію. Слава про “коломийських радикалів” підняла і славу їхнього ідейного натхненника — Михайла Драгоманова, він продовжував допомагати грішми, публіцистичними статтями, програмами, виборчими вимогами, які потім приймалися на тих народних зборах.
Це сприяло створенню в Галичині Русько–української радикальної партії — РУРП (1890), яка приєднувалась до лівого спектру суспільного життя Австро–Угорщини. Це була перша легальна політична партія в Україні європейського зразка. Крім того, це була перша в Європі селянська партія, яка ставила своєю метою побудову соціалістичного суспільства. В 1895 р. у своїй програмі вона визначила ще одну орієнтацію: створення політичної, культурної та економічної самостійності, незалежності і соборності українських земель.
Політичним органом партії був часопис “Народ”, який видався за матеріальної і фінансової підтримки Драгоманова. Пізніше галицькі селяни зібрали кошти на видання газети “Хлібороб”. Це була перша селянська газета, яку з подивом читала вся соціал–демократія Європи. Згодом до програми РУРП приєдналась і Українська соціал–демократична партія (УСДП — 1899 р.) та Українська національно–демократична партія (УНДП — 1899 р.). Українські радикали, зокрема, визначили, що всі їхні прагнення можуть здійснитися “лише при повній самостійності політичній русько–українського народу”.
А Українська національно–демократична партія, яку згодом очолювали Іван Франко, Євген Левицький та Володимир Охримович, заявляли, що метою її діяльності є “незалежна Русь–Україна, в якій би всі частини нашої нації з’єдналися б в одну новочасну культурну державу”.
На кінець XIX ст. “Просвіта” розгорнула величезний рух у Галичині. На початку XX ст. вона вже мала 77 регіональних відділень. У них нараховувалося 36 тис. членів. При цих громадських установах відкривалися театральні групи, гімнастичні товариства, хори, пожежно–гімнастичні товариства під назвою “Сокіл”, “Січ”. Просвітяни почали створювати кредитні товариства, спілки, склади. В 1894 р. виникла велика кредитна спілка “Віра”, а в 1895 р. у Львові була заснована страхова компанія “Дністер”. На початку XX ст. вона мала 213 тис. клієнтів. У 1909 р. діячі галицького суспільного руху відзначили 40–річчя “Просвіти”. На ювілейному просвітянському з’їзді було 768 делегатів, здебільшого молодь і світська інтелігенція, яка й визначила напрямок національного руху в Галичині. Засновувались тут й інші партії, які не поділяли ідеї національного визволення українців або виступали гостро проти неї. Але значного впливу на маси вони не мали.
Як бачимо, на початку XX ст. галицькі українці–русини знайшли в собі сили відродити власну національну культуру та самосвідомість, а головне — створити різні громадські утворення. Інтелігенція зуміла подолати хуторянський консерватизм та етнографізм і увійшла в тісні зв’язки з селянством. Це величезне завоювання, якого не мала інтелігенція Наддніпрянської України. Внаслідок самоорганізації й зростання кооперативного руху стали можливими великі суспільні акції, як–от масовий бойкот алкоголю, бойкот лихварів, перекупників–посередників, які за безцінь скуповували в селян продукцію і наживались на перепродажу. Як стверджують історики, ця самоорганізація українців завдала великого економічного збитку численним орендарям, лихварям, загострила соціальні тертя і змусила посередників масово переселятись на американський континент.
Великі досягнення мали українці–галичани в галузі освіти й науки. Незважаючи на те, що урядовці–поляки всіляко перешкоджали розвиткові освіти, на кінець XIX ст. українці почали створювати приватні українські гімназії. На приватні кошти утримувались для них і гуртожитки. Особливе значення мало те, що українці домоглися відкриття кафедри історії України (1894) у Львівському університеті. Оскільки в Галичині не було вченого, котрий би міг очолити цю кафедру, з Києва був запрошений 28–річний учень видатного історика В. Антоновича — Михайло Грушевський.
З приїздом Грушевського до Львова в розвитку української історичної науки розпочинається новий етап. Саме тут молодий учений розпочинає створювати фундаментальну багатотомну працю “Історія України–Руси”, де обґрунтовує ідею української державності в минулому і майбутньому.