Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Водночас розгортається надзвичайно активне політичне, національне життя України. У військах створюється Військова Рада, засновуються нові організації, такі як Центральний український кооперативний комітет, всюди відкриваються “Просвіти”, починає виходити газета “Нова рада”. 27 і 28 березня відбувається з’їзд кооператорів Київської губернії, який перетворився у всезагальну могутню маніфестацію на підтримку Української Центральної Ради. Головними гаслами цього з’їзду, як і Центральної Ради, були: федерація з Росією, звільнення і вивезення полонених та галичан із в’язниць і концтаборів.
Кульмінаційним моментом стала величезна маніфестація в Києві 1 квітня 1917 р., в якій узяло участь понад сто тисяч громадян. Перед цією величезною аудиторією на майдані міської Думи (нині майдан Незалежності) виголосив промову Михайло Грушевський. Він, зокрема, заявив, що Центральна Рада, українці домагатимуться автономії у складі Російської держави. Велелюдне народне віче відбулося і на Софійському майдані, де представники українських партій також оголосили, що українці, Центральна Рада підтримують Тимчасовий уряд Росії, але вимагають для України широкої автономії у складі Російської держави.
У цей час в Україні виникають нові політичні партії — Українська селянська спілка, Союз українських федералістів–автономістів та українських самостійників–соціалістів (єдині, хто стояв за цілковиту незалежність України), Демократична хліборобська спілка (вона з часом також перейде на позиції незалежності), Українська трудова партія, Українська федеративно–демократична та ряд інших дрібних партій, які не відігравали особливо помітної політичної ролі, а йшли у фарватері провідних українських партій — соціал–демократів та соціалістів–революціонерів.
19 квітня 1917 р. в Києві відкрився Український національний конгрес, що став найвизначнішою подією цієї доби. На цьому конгресі були присутні 900 депутатів із мандатами і тисяча п’ятсот осіб, які прийшли засвідчити свою підтримку Центральній Раді від різних установ Києва.
Головними засадами роботи конгресу стали утвердження автономії України у складі Росії, визнання Центральної Ради як керівної організації в Україні і, звичайно ж, звільнення галичан із сибірського полону.
Головою Центральної Ради майже одноголосно було обрано видатного історика Михайла Грушевського. Його заступниками стали Сергій Єфремов та Володимир Винниченко. Згідно з рішенням конгресу Центральну Раду на місцях мали представляти сільські, повітові та губернські комітети. Постійно діючим органом Центральної Ради стала Мала рада. Фактично Український національний конгрес 19 квітня сформував український уряд з членів Малої ради. У цей час і пізніше Грушевський стояв на такій позиції: “Українці не мають заміру одривати Україну від Росії. Вони хочуть задержатися в добровільній свобідній сув’язі з нею”.
Згодом Центральну Раду підтримав Перший український військовий з’їзд, що відбувся в Києві 18 травня 1917 р., який послав до Центральної Ради своїх депутатів. Одночасно у травні–червні відбулися український з’їзд селян, потім перший український з’їзд робітників, які також послали своїх представників до Центральної Ради. Досить швидко Центральна Рада стала поки що неофіційним, але загальновизнаним представницьким органом народної довіри.
У Центральній Раді головну роль відігравали соціалістичні партії, але найбільший вплив мала Українська соціал–демократична партія. Вона разом з іншими була орієнтована на російську революцію. У той період основні політичні сили не вважали за потрібне утворювати Українську незалежну державу. Сходилися лише на автономії в межах федеративної Росії. Чекали, що після перемоги революції в Росії Україна дістане автономію. Через це партії не працювали в народі, не прищеплювали масам національної та політичної свідомості.
Пізніше Винниченко напише про це так: “Ми, українці, довірливо, безхитрісно і простодушно почували себе рівноправними спадкоємцями з москалями, і оті сторіччя нашого поневіряння, великі сили, стягнені з України на утворення “Великой России”, жертви наших мас і свідомих груп, понесені в боротьбі з царизмом,— усе це давало нам право на цю простодушність та довірливість. І ми детально і діловито, але простодушно до наївності вичисляли, що нам треба. А саме: самодіяльність нашого народу краще всього вкласти в форму автономії України. Формальність, урочистість, проголошення, законність — ми охоче віддавали на Всеросійські Установчі збори. Там же мала бути проголошена і встановлена федерація всіх народів Росії, яким також без усякого сумніву буде дано автономії”.