Любов дика та прекрасна

— Коли Ґленкірк скаже, що не дозволяє дитині залишитись із вами, відішлеш її до мене. Це буде нелегко, але наш син стане для мене втіхою в засланні, і йому не доведеться бути затаврованим безбатченком. Я його офіційно зареєструю, і він матиме моє прізвище.

Вона засміялася.

— Тобі буде зовсім незручно, мій галантний коханцю, мандрувати Європою з немовлям. До того ж, мілорде, я виношую дівчинку. Я це напевне знаю. Мені завжди страшенно зле на першому місяці з дівчатами! — На мить її очі знову наповнилися сльозами. — Колись в Ермітажі, коли Бесс поводилася з тобою зухвало, ти пообіцяв мені, що настане день, коли в нас народиться наша власна дівчинка. Невдовзі вона справді народиться й стане мені втіхою в моїй самотності.

— А я ніколи не побачу її, — мовив він тихо.

— Побачиш! Щороку я надсилатиму тобі її мініатюру, і ти спостерігатимеш, як вона зростає.

— Це невелика втіха, моя люба, замість дитини, яку я ніколи не потримаю на руках. Досі мені страшенно важко було кидати лише тебе, а тепер… — Він помовчав. — Я не надто хвилююся щодо близнят, адже Ґленкірк уважає їх своїми й вони зростатимуть із прізвищем Леслі, але це бідолашне дитя… — Він поклав свою велику долоню на її живіт. — Хто потурбується, щоб мою маленьку дівчинку ніхто не кривдив?

— Я потурбуюся, — відповіла вона йому стиха. — Ніхто не завдасть шкоди нашій донечці, Френсісе. Я клянуся тобі!

— На місці Патрика Леслі, — неголосно сказав Босвелл, — я б тебе, мабуть, убив.

— Граф Босвелл міг би вбити свою зрадливу дружину, а от граф Ґленкірк не зможе, — відповіла вона йому впевнено. — Патрик надто вихований для такого.

— А я — ні? — Він пустотливо звів брову.

— Ні, Френсісе, ти — ні! Якби ти був вихованішим, то не зводив би цієї ворожнечі з королем! Але, коханий мій, залишайся таким, який ти є, бо я люблю тебе саме такого!

Він засміявся, але швидко знову став серйозним.

— Не треба так тиснути на Ґленкірка, Кат. Він кохає тебе, і його ятрить почуття провини за те, що він зробив, але він чоловік, любове моя. їй змушуєш його проковтнути надто багато, і я боюся, що він не витримає цього.

Вона кивнула, і в Босвелла з’явилося дивне відчуття, що Катріона навмисно намагається поводитися нерозсудливо.

Вагітність, здавалося, заспокоїла її, хоча час його від’їзду й наближався. На нього ж її стан вплинув зовсім навпаки. Він страшенно хвилювався про те, як залишити її. Вони знову зчепилися через гроші.

Кат була заможна, сама заробила свої статки й прагнула поділитися грошима з Босвеллом. Однак у нього гордості було не менше, ніж у неї — багатства, і він не згоджувався нічого в неї брати.

— Дурень! — кричала вона на нього. — Без золота ти безпомічний, як жук, що впав на спину!

— Я впораюся, — відповідав він коротко.

— Босвелле! Босвелле! Послухай мене, коханий мій. Франція — не Шотландія й не Англія. У тебе не буде справжніх друзів, готових тебе прихистити. Тобі потрібні гроші, щоб жити. Будь ласка, дозволь мені допомогти тобі. Це не Патрикові гроші — вони мої! їх мені залишила Мем. Я вкладала їх та примножувала багато років. Будь ласка, візьми їх! Дозволь мені доручити Кіра помістити кошти на твоє ім’я в їхній банк у Парижі.