Чарівні створіння
- Автор: Гарсия Ками, Штоль Маргарет
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: КМ Publishing
- ISBN: 978-617-538-173-1
- Переводчик: Вікторія Калина
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чарівні створіння». Краткое содержание книги:
— То я ж на це і сподіваюся! Я й сам на неї запав. Щось вона зі мною робить, чувак, — по цих словах він стягнув з моєї таці рештки піци.
Ще якусь мить я вагався, розповідати Лінку про все чи ні. Спочатку в нас не було секретів. Ліна, її родина, Ридлі, Женев’єва, Ітан Картер Бейт… чи віритиме мені Лінк і далі? Інколи розумієш, що забагато вимагаєш навіть від ліпшого друга. Я не міг його втратити, ні, тільки не сьогодні, не зараз, і так само не міг відпустити в Нью-Йорк разом з Ридлі.
— Слухай, друже. Ти маєш мені повірити. Не водися з нею — вона просто тебе використовує. Тобі ж буде боляче.
Лінк зім’яв у долоні банку «коли»:
— A-а, ясно. Якщо зі мною тусується найкрутіша чикса міста, то вона обов’язково мене використовує. Ти що, один такий вродився, щоб чіпляти гарячих дівчат? Відколи це ти так запишався?
— Я не про те…
Лінк підвівся з-за столу.
— Мені здається, ми обоє знаємо, про що ти. Забудь, я нічого в тебе не просив.
Запізно. Ридлі вже вселилася в Лінка, і можна було до нього й не говорити. Але ж я не міг втратити й свою дівчину, й свого ліпшого друга воднораз!
— Чекай, я ж зовсім про інше. Звісно, я нічого не скажу, та й твоя матір навряд чи до мене заговорить.
— Круто. Ех, важко мати найкращого друга, не гіршого ні розумом, ні фейсом, — Лінк узяв з моєї таці коржик і розломив його навпіл. Цей коржик міг бути тим самим брудним шоколадним батончиком, яким він поділився зі мною, піднявши з підлоги автобуса. Лінк пробачив. Розірвати нашу дружбу було не під силу навіть такій дівчині, як сирена.
Тим часом Емілі не зводила з Лінка очей.
— Йшов би ти звідси, доки вона на тебе не настукала. А то не поїдеш ні до справжнього церковного табору, ні до уявного.
— Не хвилює.
Насправді ж це його все-таки хвилювало. Він менше за все хотів застрягти вдома з матір’ю на всі зимові канікули. Та й боявся, що його уникатимуть у команді й у школі, навіть якщо сам був надто дурним чи надто відданим, щоб це збагнути.
У понеділок я допомагав Аммі зносити з горища коробки з прикрасами. Пил продирав очі до сліз — принаймні саме так я пояснював собі їхню появу. Серед старих прикрас я знайшов маленьке місто з білими ліхтариками, яке мама щороку ставила під новорічну ялинку на клапті ватяного снігу. Ці будиночки належали її бабусі, і вона любила їх до нестями. Так сильно, що полюбив їх і я, хоча зроблене це місто було з тонкого картону, клею і блискіток і завалювалося чи не щоразу, коли я намагався скласти його докупи. «Старі речі кращі за нові, Ітане, — казала мама, підіймаючи стару жерстяну машинку. — Уяви, нею могла гратися моя прабабуся, розкладаючи будиночки під ялинкою так само, як і ми зараз».
А коли ж я востаннє бачив це місто? Певно, тоді ж, коли востаннє бачив маму. Тепер воно здавалося ще мініатюрнішим, а картон — іще більш пошарпаним і старим. У жодній з коробок я не знайшов ні людей, ні тварин, а через це місто здавалося порожнім, і мені ставало сумно. Без Ліни магія зникла. Я відчув, як знову, попри все, що сталося, лину до неї.
«Все не так. Усі коробки на місці, але все змінилося. Її нема. Це вже навіть не місто. І вона ніколи не зустрінеться з тобою».
Та відповіді я не почув. Ліна зникла, чи закрила мені доступ до своїх думок, і я навіть не розумів, що засмутило мене більше. Мені було по-справжньому самотньо, але ще гірше за самотність те, що всі бачать її в твоїх очах. Тому я вирішив піти туди, де не буде зайвої уваги. До бібліотеки.
— Тітко Маріан?
У бібліотеці, як завжди, було холодно й безлюдно; гадаю, після зборів дисциплінарного комітету до Маріан навряд чи заходив хтось із містян.
— Я тут, позаду.
Вона сиділа на підлозі у пальті, обклавшись до пояса розгорнутими книжками. Здавалося, що вони самі попадали до неї з полиць. Маріан тримала книжку і читала її вголос у звичній співучій манері:
Вона згорнула книжку.
— Роберт Геррік. Це Різдвяна колядка, котру співали королю у Вайтгольському палаці.
Вона здавалася такою самою далекою, як і Ліна. Та і я останнім часом.
— Вибачте, але я його не знаю.
В бібліотеці стояв такий холод, що я бачив хмарки пари, які зривалися з її вуст.
— А про кого це тобі нагадало? «Будить землю… Він — наш цвіт…»