Чарівні створіння

Годину потому ми сиділи за кухонним столом, мокрі, скуйовджені, в снігу. Амма пішла до краднички, а я намагався приготувати щось схоже на гарячий шоколад.

— Здається, його роблять якось не так, — дражнила мене Ліна, доки я вишкрібав у гаряче молоко нагріті у мікрохвильовці шматочки шоколаду. Результат, як на мене, був дуже навіть нічого — коричнево-біла суміш із невеликою кількістю грудочок.

— Точно? А звідки тобі знати? «Кухня! Гарячого шоколаду, будь ласка!» — перекривив я — наскільки зміг — її сопрано, з чого вийшов химерний, рипучий фальцет. Вона всміхнулася. Мені страшенно не вистачало цієї усмішки, хоча я не бачив її усього лише декілька днів. Мені починало бракувати її навіть за кілька хвилин нашої розлуки.

— До речі, про Кухню. Я маю йти. Я ж сказала дядечку, що в бібліотеці, а вона зачиняється о дев’ятій.

Не виходячи з-за столу, я перетягнув Ліну до себе на коліна, ледь стримуючись, аби щосекунди не лоскотати її, не торкатися її волосся, рук, колін. Тепер, коли вона знову була поряд, я знаходив будь-який привід, щоб це зробити. Нас тягнуло одне до одного, ніби магнітом. Вона пригорнулася до моїх грудей, і ми завмерли, сидячи ось так за кухонним столом, аж доки поверхом вище не почулися кроки. Ліна відскочила від мене, як наполохана кицька.

— Не хвилюйся, це тато. Він просто в душ. Віднедавна це єдиний ритуал, заради якого він виходить з кабінету.

— Йому… йому стало ще гірше, так? — узяла мене Ліна за руку. Ми обоє знали, що запитання риторичне.

— Доки не загинула мама, він таким не був. А потім… потім просто опинився на своїй хвилі.

Я міг не продовжувати. Ліна сотні разів чула ці думки у мене в голові — про те, як загинула мама, як ми перестали їсти смажені помідори, як знелюдніли будиночки Різдвяного містечка; як ми опинилися сам на сам з місіс Лінкольн, не маючи маминих контраргументів, і взагалі, як змінився весь наш світ.

— Мені шкода.

— Знаю.

— То ось чому ти сьогодні пішов до бібліотеки? Побути з мамою?

Я подивився на Ліну, прибираючи пасма з її обличчя, кивнув і дістав з кишені розмарин, обережно кладучи його на кухонну робочу поверхню.

— Дивись, я тобі щось покажу.

Я вивів її з-за столу й узяв за руку. Потім ми почалапали у вологих шкарпетках по старій дерев’яній підлозі до дверей кабінету. Кинувши оком на сходи до батькової спальні, я зрозумів, що у душі ще навіть не ллється вода, а це означало, що часу було вдосталь. І посмикав ручку.

— Зачинено, — насупилася Ліна. — У тебе є ключ?

— Чекай, ось побачиш, що буде.

Ми стояли на місці, не зводячи очей з дверей кабінету. Я почувався телепнем, і Ліна, певно, також, бо вона вже ледь стримувала сміх. Я теж не міг стриматися, але раптом двері прочинилися. Сміх стих.