Чарівні створіння
- Автор: Гарсия Ками, Штоль Маргарет
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: КМ Publishing
- ISBN: 978-617-538-173-1
- Переводчик: Вікторія Калина
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чарівні створіння». Краткое содержание книги:
Вона відвернулася, але я впіймав її за руку, поки вона не пішла геть. Якщо я правильно зрозумів зміст її слів, то хотів, щоб вона сказала їх мені просто у вічі.
— А., що ти маєш на увазі? — ледь вимовив я.
Ліна відвела погляд.
— Ітане, я знаю, що ти віриш у щасливий кінець, та й що казати — деякий час я вірила теж. Але ми живемо в різних світах, і в моєму одного бажання замало. Самих мрій недостатньо, — вона не підводила очей. — Ми надто різні.
— І це зараз ми занадто різні? Після всього, через що нам довелося пройти? — я підвищив голос, і до мене обернулося кілька учнів. На Ліну вони й уваги не звернули.
«Ми справді різні, бо ти смертний, а я чародійка. Наші світи можуть перетинатися, але ніколи не зіллються в один. Не можна жити в обох світах водночас».
Я зрозумів, що вона мала на увазі себе. Емілі, Саванна, хлопці з баскетболу, місіс Лінкольн, містер Гарпер, «Янголи-охоронці» — усі вони зрештою отримали те, чого хотіли.
«Ти так кажеш через дисциплінарний комітет? Не дозволяй їм…»
«Ні, не через комітет, через усе решту. Я тут чужа, Ітане. А ти — ні».
«Ага, значить, тепер я такий, як вони! Ти це мала на увазі?»
Вона заплющила очі, і я мало не навіч побачив, як у голові в неї плутаються думки.
«Я не кажу, що ти такий, як вони, але ти один з них. Ти прожив тут усе життя і житимеш далі після мого обрання. Знову ходитимеш цими коридорами й вулицями, навіть якщо я буду не тут. Ти залишишся, і хто знає, скільки ще років туї пробудеш. А ти сам казав — у гатлінівців чудова пам’ять».
«Два роки».
«Що?»
«Я пробуду тут іще два роки».
«Два роки — задовгий строк, щоб гратись у невидимку. Повір, я знаю».
Ми стояли мовчки, а вона відривала смужки паперу від спіралі блокноту:
— Я втомилася боротись. І вдавати, що нормальна, теж.
— Ти не можеш здатися! Не зараз! Після всього, що сталось… не дай їм перемогти!
— Вони вже перемогли. Вони перемогли того самого дня, коли я розбила вікно.
Ліна здавалася. З її тону я зрозумів, що вона втомилася не лише від школи.
— Ми розходимося? — затамувавши подих, запитав я.
— Будь ласка, не ускладнюй ситуацію! Я теж цього не хочу…
«Тоді не роби цього».
Я не міг дихати, не міг думати — для мене знову зупинився час, як тоді, на День подяки. От тільки цього разу мова йшла не про чари, а якраз навпаки.
— Я думаю, так буде простіше. Моїх почуттів до тебе це не змінить усе одно, — вона підвела до мене великі смарагдові очі, повні сліз. А потім розвернулася й побігла по коридору, де зараз стояла така тиша, що можна було би почути, як падає олівець.
«З Різдвом тебе, Ліно».
Однак відповіді не було. Вона пішла, а я не зміг би звикнути до цієї думки ні за п’ятдесят три дні, ні за п’ятдесят три роки, ні за п’ятдесят три століття.
За п’ятдесят три хвилини я самотньо дивився у вікно серед гамірної їдальні. Пояснення зайві. Гатлін затягнули сірі хмари, та снігу можна було не чекати. У нас не сніжило роками, а точніше — відтоді, як мені виповнилося дванадцять. Усе, на що ми могли розраховувати, — це зо два сніжні дні на рік.
Я страшенно хотів снігу. А ще — відмотати час назад і повернути розмову в коридорі, сказати Ліні, що мені байдуже до міста, до того, ненавидить воно мене чи ні. Я ж бо раніше блукав, а вона знайшла мене в моїх снах і згодом — на шосе під дощем. Могло здатися, що це я весь час намагався урятувати Ліну, але насправді вона врятувала мене, і я не був готовий до того, що вона розірве стосунки просто зараз.
— Здоров, чувак, — навпроти мене за столиком з’явився Лінк. — А де Ліна? Я хотів їй подякувати.
— За що?
Лінк дістав з кишені згорнутий шматок сторінки з блокнота:
— Вона написала мені пісню. Круто, еге ж?
Я й дивитися на неї не хотів. Виходить, Ліна не розмовляла зі мною, але спілкувалася з Лінком!
Лінк потягнув шмат непочатої піци у мене з тарілки.
— Слухай, хотів тебе попросити.
— Звісно. Про що?
— Ми з Ридлі вирішили поїхати на канікули до Нью-Йорка. А якщо хтось запитає, то скажеш, що ми в церковному таборі в Саванні.
— У Саванні немає церковного табору.
— Так, але моя мати цього не знає. Я казав їй, що записався, бо там грають баптистський рок.
— І вона повірила?
— Вона якась дивна останнім часом, але чи мені не байдуже? Відпустила, та й усе.
— Слухай, байдуже, що сказала твоя мама! Їхати все одно не слід. Ти дечого не знаєш про Ридлі. Вона… вона небезпечна. З тобою щось може статись…
У Лінка засвітилися очі. Я ще ніколи не бачив його таким раніше. Хоч у принципі, я взагалі давно його не бачив. Я весь час поводив з Ліною, думав про Ліну, про книгу, про день народження — про все, навколо чого обертався мій світ іще годину тому.