Чарівні створіння
- Автор: Гарсия Ками, Штоль Маргарет
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: КМ Publishing
- ISBN: 978-617-538-173-1
- Переводчик: Вікторія Калина
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чарівні створіння». Краткое содержание книги:
З мого наплічника стирчав підручник алгебри, і я дивився на нього, розуміючи, що у школі Джексона мені більше немає чого вчити. За останні кілька місяців я вивчив більш ніж достатньо. Ліна з головою занурилася в нашу книгу, опинившись зовсім не там, де я. Останнім часом я постійно носив книгу з собою, побоюючись, що Амма може ненароком знайти її в моїй кімнаті.
— Ось дещо про катаклістів: «Той, що силу найтемнішу має і в цьому й іншому світах перебуває, — це катакліст. Той, що найсвітлішу силу має і все цим світлом обіймає, — природник. Без одного немає другого, як без темряви немає світла».
— Бачиш? Ти не станеш темною. Ти світла, бо ти природниця.
Ліна похитала головою і вказала на наступний абзац:
— Необов’язково. Так вирішив мій дядько, але ось послухай: «В час обрання явиться істина. Що темрявою ввижалося, може стати світлом, а що світлом — тьмою».
Так, вона мала рацію. Ніхто не міг сказати напевне.
— Тоді все набагато складніше, і я навіть не знаю, чи розумію цей текст до пуття.
— «Бо темна субстанція породила темний вогонь, а темний вогонь породив і силу лілумів у світі демонів, і чародіїв темряви та світла. Зникне одна сила — зникнуть усі. Темний вогонь створив велику темряву і велике світло. Вся сила — темна, бо й темрява є світлом».
— Темна субстанція? Темний вогонь? Це що, теорія великого вибуху для чародіїв?
— А що таке лілум? Я такого й не чула ніколи, але хіба почуєш, якщо ніхто нічого не розповідає! Я он навіть не знала, що моя мати жива, — вдавано-глузливо зронила Ліна, але її голос відлунював болем.
— Можливо, лілум — колишня назва чародіїв.
— Що більше я дізнаюся, то більше не розумію.
«І то менше залишається часу».
«Не кажи цього».
Продзвенів дзвоник, і я підвівся:
— Йдеш?
— Я ще трішки тут посиджу, — похитала вона головою.
Сама, на холоді. Такі випадки траплялися дедалі частіше; з часу зборів дисциплінарного комітету вона й очей на мене не підводила, ніби я був одним з них. Я не засуджував Ліну, адже чудово розумів, що вся школа сприймає її як колишню психічку, котра й досі страждає на роздвоєння особистості, та ще й дочку вбивці.
— Ти все ж таки сходи на урок. Не давай Гарперу зайвого приводу до тебе чіплятись.
Обернувшись, вона кинула погляд на школу:
— Хіба вже не байдуже?
Решту дня Ліни не було видно. Якщо вона й з’являлася на заняттях, то думала про своє. Вона не прийшла на хімію, де ми писали тест із періодичної системи Менделєєва.
«А., ти не темна. Я б це відчув».
Її не було на історії, де ми інсценували дебати Лінкольна й Дугласа, а містер Лі змушував мене пристати на бік рабовласників. Він точно спробував провчити мене за ще не написану «вільнодумну» самостійну.
«Не давай їм на тебе тиснути. Вони нічого не важать у твоєму житті».
Вона не з’явилася і на занятті з мови жестів, де я показував перед усім класом пісню «Гори-гори, маленька зірко», а решта баскетболістів зловтішалися з цієї сцени.
«Л., я нікуди не зникну, ти ж не можеш отак про мене забути!»
Виявляється, вона могла, і доводила це мені просто зараз.
По обіді мені урвався терпець. Я дочекався на Ліну після уроку тригонометрії і потягнув її у кінець коридору, кинувши дорогою рюкзак. Потім узяв у долоні її обличчя і підняв ближче до себе.
«Ітане, що ти робиш?»
«Це».
Я притягнув її лице до себе обома руками. Коли наші вуста торкнулися, я відчув, як тепло мого тіла розтоплює Лінин холод, як вона тане в моїх руках, віддаючись тому пориву, що зв’язав нас від самого початку. Ми знову були разом. Ліна кинула книжки і обвила руками мою шию, реагуючи на мій дотик. У мене паморочилось у голові.
Пролунав дзвінок, і Ліна, відсапуючись, відштовхнула мене. Я підняв її збірочку Чарльза Буковскі «Радощі проклятих» і пошарпаний зошит на спіральці. Зошит розсипався на очах, але й далі служив вірну службу, зберігаючи Лінині нотатки останніх місяців.
«Не варто було цього робити».
«Чому? Ти моя дівчина, і я сумую за тобою».
«Ітане, п’ятдесят чотири дні! Це все, що у нас залишилося. І годі вже вдавати, що ми можемо щось змінити — легше прийняти все, як є».
Ліна сказала це так, наче має на увазі не тільки свій день народження. Наче йшлося про всі інші речі, яких нам змінити не до снаги.