Чарівні створіння

Маріан простягла руку, і я допоміг їй встати. Так само, не рознімаючи долонь, ми спустилися до архіву. В ту мить я відчув себе маленьким хлопчиком, за яким Маріан доглядала, доки мама була на роботі. Бібліотекарка дістала важку зв’язку ключів і відімкнула двері. Але слідом за мною не пішла.

В залі архіву я сів за мамин письмовий стіл. У мамине крісло. Воно було дерев’яним і мало тавро університету Дюка. Певно, мама отримала його за червоний диплом чи ще за якісь наукові заслуги. Крісло не можна було назвати зручним, однак мені було в ньому зручно. І звично. Вдихав запах старого лаку, — того самого, який малим хлопчиськом намагався відгризти, — й одразу ж почувся краще, ніж за весь останній час. Я всотував аромат книжок, загорнутих у пузирчастий целофан, запах старих потрісканих пергаментів, пил дешевих ящичків для картотеки. Я відчував особливу ауру маминої планети. Цілком особливої планети. В ту мить я знову став семирічним хлопчиком, що сидів у мами на колінах і ховав носа у її плече.

Мені хотілося додому. Без Ліни мені більше не було куди йти.

Я взяв зі столу маленьку фоторамку, заховану за стосами книжок. На світлині були мої батьки — разом, у татовому кабінеті. Хтось зробив цей знімок дуже давно, ще у чорно-білому варіанті; можливо — для короткого досьє на звороті книжки з їхнім першим проектом. Тоді тато ще був істориком, і вони з мамою працювали разом. У них були дивні зачіски і кумедні штани, а їхні обличчя світилися щастям. На це фото було важко дивитися, та ще важче — поставити його назад. Я саме повертав рамку на місце, коли мій погляд зупинився на одному з запилених томів. Я витягнув його з-під «Енциклопедії зброї Громадянської війни» і «Каталогу рослин Південної Кароліни». Я не знав, про що та книжка, а лише бачив, що закладинкою тут був довгий паросток розмарину. Я всміхнувся: ну принаймні не шкарпетка чи брудна пластикова ложка!