Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
Обидва адвокати підіймаються, щоб іти. Лів залишається сидіти за столом, навіть не торкнувшись свого сендвіча, і вдивляється в нотатки перед собою. Вона не може кинути тінь на пам’ять Софі. Але й не може дозволити відібрати картину. І найголовніше — не може допустити, щоб переміг Пол.
— Я ще трохи подивлюся, — каже вона.
Я анітрохи не боюся, хоча це й дивно — вони тут, їдять і розмовляють під одним дахом з нами. Здебільшого чемні, майже дбайливі. І я справді вірю, що пан комендант не потерпить будь-яких порушень з боку своїх людей. Отже, наше нелегке перемир’я починає діяти…
Дивно, але пан комендант виявився культурною людиною. Він знає Матісса! Знає Вебера і Пуррмана! Можеш уявити собі, як дивно обговорювати найтонші прийоми твоєї художньої техніки з німцем?
Сьогодні ми добре повечеряли. Пан комендант увійшов на кухню і велів нам доїсти рибу, що залишилася після вечері. Коли ж риба скінчилась, малий Жан розплакався. Молюся, щоб у тебе було вдосталь їжі, хоч би де ти зараз був…
Знов і знов Лів перечитує ці уривки, намагаючись заповнити порожнечу між слів. Важко встановити хронологію — Софі робила свої записи на розрізнених клаптиках паперу, — але дуже помітно, як поступово теплішало її ставлення до Фрідріха Генкена. Вона натякає на довгі розмови, спонтанні вияви доброти, на те, що він і далі підгодовував їх. Софі явно не стала б обговорювати мистецтво і приймати їжу від того, кого вважала чудовиськом.
Що більше дізнається Лів, то ближчою стає для неї авторка записів.
Читаючи оповідь про дитину-порося, вона двічі перекладає, аби бути впевненою, що все зрозуміла правильно, і щиро радіє, дізнавшись розв’язку цієї історії. Вона знов повертається до своїх нотаток із зали суду, в яких мадам Лув’є дещо зверхньо описує непокірність дівчини, її сміливість, добре серце. Настрій Лів підноситься від кожної сторінки, і вона мимохідь шкодує, що не може обговорити це з Полом.
Дівчина обережно закриває теку. А тоді винувато дивиться на інший край столу — туди, де тримає папери, які не наважилася показати Генрі.
Очі коменданта гострі й пронизливі, іноді беруться серпанком, наче навмисне для того, щоб приховати справжні почуття. Я боялася, що він побачить, наскільки хитким є моє самовладання.
Решти сторінки бракує. Хтось відірвав її — чи, може, з часом вона відірвалася сама.
«Я потанцюю з вами, Herr Kommandant, — сказала я. — Але лише на кухні».
А ось і ще один клаптик паперу, надписаний уже не рукою Софі. «Зробленого, — проголошує простий рядок, — не повернеш». Коли вона вперше це прочитала, серце Лів провалилося в п’яти.
Знов і знов перечитує Лів ці слова, уявляючи собі жінку в потаємних обіймах чоловіка, який мав би бути її ворогом. А потім закриває теку і обережно кладе її серед купи інших паперів.
— Скільки сьогодні?
— Чотири, — відповідає вона, передаючи йому сьогоднішню порцію анонімної пошти. Генрі попереджав її не відкривати ніяких конвертів, підписаних незнайомим почерком. Це робитимуть його працівники — і доповідатимуть, коли виявлять щось загрозливе. Лів намагається сприймати це нововведення з оптимізмом, але тепер потайки здригається щоразу, як бачить незнайомий лист, — від самої думки, що навколо стільки сліпої ненависті, яка лише шукає собі ціль. Вона більше не може набирати в пошуковику «Дівчина, яку ти покинув». Якщо раніше їй вдалося натрапити на пару історичних посилань, то тепер трапляються самі лиш електронні версії газетних статей, поширювані групами зацікавлених осіб, та інтернет-чати, в яких обговорюється їхній з Девідом очевидний егоїзм і вроджена неповага до питань моралі. Слова виринають, наче бульбашки: «Награбоване». «Відібране». «Крадене». «Сука».
Двічі хтось підсовував собачі екскременти в поштову скриньку у фойє.
Цього ранку протестувальниця була лише одна — скуйовджена літня жінка в синьому прогумованому плащі, яка вперто намагалася всунути Лів ще одну саморобну листівку про Голокост.
— Це точно не стосується ні мене, ні цього процесу, — сказала Лів, повертаючи їй листівку.
— Якщо ви лишитеся бездіяльною, то ви спільниця злочину, — обличчя жінки було викривлене гнівом.
Генрі відтягнув її.
— Немає сенсу зв’язуватися, — казав він. Та, як не дивно, почуття провини все одно не полишає Лів.