Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
Вона кидає погляд на ряди, зайняті пресою. Журналісти виглядають глибоко захопленими — як і суддя. Лів відсторонено думає, що й сама, напевне, була б захоплена цим дійством, якби від цього не залежало її майбутнє. Трохи віддалік, відкинувшись на сидінні й войовничо схрестивши руки на грудях, сидить Пол.
Лів дозволяє собі кинути погляд убік, і в ту ж мить Пол дивиться просто на неї. Злегка зашарівшись, вона відвертається. Дівчина питає себе, чи буде він кожного дня на цьому процесі і чи можливо вбити когось у переповненій судовій залі.
Перед ними стоїть Крістофер Дженкс.
— Ваша честь, дуже прикро, що місіс Голстон мимохіть була втягнута в чергу правопорушень, що бере початок у давньому минулому. Та нічого не вдієш — вони все одно залишаються правопорушеннями. Ми наполягаємо на тому, що картину було викрадено двічі: спочатку з дому Софі Лефевр, а потім, протягом Другої світової війни, у її нащадків через незаконне дарування картини зі збірного пункту, коли в Європі панував такий хаос, що це правопорушення лишилося незафіксованим і, до сьогодні, нерозслідуваним. Але закон, із точку зору як Женевської конвенції, так і чинного законодавства в частині реституції, стверджує, що скоєне правопорушення має бути відшкодоване. У своєму позові ми наполягаємо на поверненні картини законним власникам — родині Лефеврів. Дякую вам.
На обличчі Генрі поряд із нею не видно жодної емоції.
Лів кидає погляд у куток зали, де на маленькому стенді красується друкована репродукція «Дівчини, яку ти покинув» у натуральну величину. Флагерті наполягав, що картина має зберігатися під охороною до остаточного вирішення її долі, але Генрі повідомив, що Лів зовсім не зобов’язана погоджуватись на це.
І все ж їй стає не по собі, коли вона бачить «Дівчину» тут, не на її звичному місці, — а та наче глузує з усього, що перед нею відбувається. Удома Лів ловить себе на тому, що періодично заходить до спальні, аби просто подивитися на картину. І подовгу не зводить із неї очей, розуміючи, що, мабуть, скоро не матиме такої можливості.
День затягується. Через центральне опалення повітря в залі стає задушливим. Крістофер Дженкс із хірургічною точністю вівісектора розбиває їхню лінію захисту, побудовану на терміні давності. Періодично на словах «передача права власності» та «необґрунтованість походження» Лів підіймає очі. Суддя з кахиканням проглядає свої записи. Пол щось пошепки каже директорці своєї компанії. І щоразу та посміхається, демонструючи ідеально рівні маленькі білі зуби.
Ось Крістофер Дженкс починає зачитувати:
15 січня 1917 року
Сьогодні забрали Софі Лефевр. Це було щось просто небачене. Вона займалася своїми справами в погребах «Червоного півня», коли на майдані з’явилися двоє німців, вивели її сходами нагору і потягли за собою, наче злочинницю. Її сестра плакала й благала відпустити її, те саме робила й сирітка Ліліан Бетюн, ціла юрба піднялась, обурено протестуючи, але ті лише відмахувалися від людей, наче від мух. Двох старих у тисняві просто збили з ніг. Присягаюся, mon Dieu, якщо кожному на тому світі буде віддано по заслузі, то німці дорого за це заплатять.
Дівчину вивезли з міста у фургоні для худоби. Мер намагався зупинити їх, але останніми днями він слабкодухий (смерть доньки підкосила його) і надто схильний лягати під бошів. Вони взагалі не сприймають його всерйоз. Коли фургон нарешті зник, він увійшов до бару «Червоний півень» і з величезною помпою оголосив, що подбає про все на найвищому рівні. Ніхто з нас його не слухав. Її бідолашна сестра Елен ридала, впавши головою на барну стійку, брат Орельєн утік, наче ошпарений собака, а дівчинка, яку не погребувала взяти під опіку Софі, — дитина Ліліан Бетюн — стояла в кутку, наче маленький блідий привид.
«Чуєш, Елен про тебе подбає», — сказала я їй. А тоді нахилилась і поклала в її долоньку монету, але дівчинка глянула на неї так, наче не зрозуміла, що це. Коли вона подивилася на мене, її очі були мов п’ятаки. «Ти повинна не боятися, дитя моє. Елен — добра жінка. Вона потурбується про тебе».
Я знаю, що брат Софі Лефевр спричинив якесь заворушення, перш ніж її забрали, але в такому гаморі й безладі я з моїм слухом просто не зрозуміла, з чого все почалось. І все ж, боюся, німці обійшлися з нею жорстоко. Я знала, що дівчина приречена, відколи вони вирішили облаштуватися в «Червоному півні», але вона так і не дослухалася до моїх слів. Мабуть, вона якимось чином образила їх — Софі завжди була нестриманою. І я не можу її винуватити: підозрюю, що якби німці перебували в моєму будинку, я б теж завдала їм образи.