Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
Коли я вже зібралася їхати, сержант сказав мені, що я можу взяти собі сувенір на знак подяки за те, що він назвав виконанням мого «патріотичного обов’язку». Я так і зробила, і цей сувенір досі зі мною, на згадку про найхимерніший день мого життя.
Він підводиться, багатозначно підіймаючи брови.
— Якийсь сувенір.
Анджела Сільвер підіймається на ноги:
— Заперечую. У статті жодним словом не сказано, що цей дарунок на згадку і є «Дівчина, яку ти покинув».
— Тобто це дивовижний збіг обставин, що їй, за її словами, було дозволено взяти предмет зі складу.
— Стаття жодним чином не стверджує, що цим предметом була картина. Не кажучи вже про цю конкретну картину.
— Заперечення прийнято.
Слово бере Анджела Сільвер:
— Мілорде, ми дослідили архіви Берхтесґадену, і там немає письмової фіксації того, що картина, про яку йдеться, проходила через склад збірного пункту. Її немає в жодному інвентарному списку того часу. Тож подібною асоціацією мій колега вводить суд в оману.
— Як уже було задокументовано, протягом військових часів постійно траплялися події, які лишалися незафіксованими. Ми чули експертну думку, згідно з якою існують твори мистецтва, що ніколи не значилися серед викрадених під час війни, але згодом виявлялися такими.
— Мілорде, якщо мій учений друг стверджує, що «Дівчина, яку ти покинув» була викраденим твором мистецтва і зберігалася в Берхтесґадені, то обов’язок довести це все одно покладений на позивачів. Насамперед — навести безсумнівні докази того, що картина справді перебувала там. Наразі переконливих свідчень, що вона становила частину Ґерінґової колекції, немає.
Дженкс хитає головою.
— Як відомо з власних слів Девіда Голстона, під час купівлі картини донька Луанн Бейкер розповідала йому, що її мати придбала її в Німеччині в 1945 році. Вона не змогла надати жодних документів щодо походження картини, а він недостатньо знав про ринок мистецтва, щоб наполягати на цих документах. Виглядає просто надзвичайним, що картина, яка зникла з Франції за часів німецької окупації і яку, згідно з документальними свідченнями, дуже прагнув мати німецький комендант, згодом опинилася в домі жінки, яка щойно повернулася з Німеччини, і в її свідченнях зафіксовано, що вона привезла з цієї подорожі цінний сувенір і більше ніколи туди не поверталася.
У судовій залі панує тиша. В одному з рядів темноволоса жінка в лаймово-зеленому одязі стривожено нахиляється вперед, учепившись своїми великими вузлуватими руками в спинку сидіння перед собою. Лів питає себе, де могла бачити її раніше. Жінка співчутливо хитає головою. Чимало літніх людей на глядацьких місцях: як багато з них особисто пам’ятають цю війну? Скільки з них втратили власні картини?
Аджела Сільвер звертається до судді:
— Знов-таки, мілорде, справи це не стосується. У цій статті немає чітких посилань на будь-яку картину. Сувеніром, як його називають, міг бути звичайний солдатський значок або ще якась дрібничка. Цей суд має виносити рішення, спираючись лише на свідчення. І в жодному зі свідчень автор не посилається саме на цю картину.
Анджела Сільвер сідає.
— Чи можемо ми викликати Маріанн Ендрюз?
Жінка в лаймово-зеленому важко підіймається з місця і прямує до трибуни. Склавши клятву, вона озирається навколо, кліпаючи очима. Вона так міцно стискає сумочку, що завеликі кісточки її пальців біліють. Лів здригається, згадавши, де бачила її раніше: на розпеченій сонцем вуличці в Барселоні майже десять років тому. Тільки тоді її волосся було білявим, а не чорним, як воронове крило. Маріанн Джонсон.
— Місіс Ендрюз, ви єдина донька Луанн Бейкер.
— Міз Ендрюз. Я вдова. І — так, я її єдина донька.
Лів пригадує цей сильний американський акцент.
Анджела Сільвер указує на картину.
— Міз Ендрюз. Чи впізнаєте ви картину — копію картини — яка знаходиться перед вами в залі суду?
— Звичайно, впізнаю. Ця картина висіла в нашій вітальні все моє дитинство. Вона називається «Дівчина, яку ти покинув», і її автор — Едуард Лефевр.
У її вустах це звучить як «Ле Фівер».
— Міз Ендрюз, чи ваша мати коли-небудь розповідала вам про сувенір, який згадується в її статті?
— Ні, мем.
— І ніколи не казала, що то була картина?
— Ні, мем.
— А вона коли-небудь згадувала, звідки взялася ця картина?
— Не в розмовах зі мною, ні. Я лише хочу сказати: ніколи, нізащо мама не взяла б ту картину, якби гадала, що вона належить жертві концентраційних таборів. Не така вона була людина.