Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
Оце й хотілося оповісти йому оцим, тепер найближчим йому людям, коли пійдіймав чарку. Але він був мудрий. Знав, що це їм, котрі прожили свій вік інакше і котрим нічого про таке думати, не потрібно. Вони зроблять поважні й серйозні міни, вислухають його чемно, але не зрозуміють.
– Ти чого не випив, Сашку? – гукнув він весело через стіл.
– Хе-хе! – засоромлено всміхнувся Сашко. – В таких ця горілка чарках і пляшках, що й пити незручно... Як ти сказав тебе звуть?
– Іван Пустовойтенко.
– Я теж колись знав одного Пустовойтенка, і теж Івана, – сказав зелений чоловічок, піднімаючи чарку. Але знову поставив її на стола. – Слухай, Іване, – попросив він у тиші, що раптом зависла над столом, – а може б, ти налив мені горілки в просту пляшку, то я собі з неї потроху собі пив би. А то рука не бере...
Всі п’ятеро приятельок не зовсім чемно розреготались, але Сашко на них і оком не повів. Іван узяв зелену пляшку з-під ситра, здер етикетку, злив туди горілку з пляшки фігурної і з Сашкової чарки.
Тоді скрутив зі шматка газети корка і заткнув.
– От спасибі, догодив, – сказав ледве не зі сльозами Сашко. – Оце коли б ти всунув мені цю пляшку в кишеню, то я б собі з нею й пішов.
Він не дивився на Івана, цей малесенький, зелений, постарілий хлопчак; здається, йому бракувало тут повітря і щось гнітило. Здається, його вабило запущене буйно-зелене царство, адже відвик він і від людей, і від гостин. Тут було надто багато жінок, надто голосно говорили вони й реготались, а він звик до іншого. Звик поринати в неозору зелену тишу, бо так, знав, починає, й сам зеленіти. Так розчинявся він між зела, і це було, хоч і страшно, але й приємно. Не міг би всього цього висловити в словах, але знав, що і в небуття можна перейти із теплою і задоволеною усмішкою на вустах.
– Іди з богом, Сашку, – сердечно сказав Іван. – Може, тобі й закуски з собою дати?
– Чи я знаю? – протягнув Сашко. – Хліб у мене є. Може, огірка дай!
Він засунув йому в кишені кілька огірків та помідорів, а ще шмат комісійної ковбаси.
– Але ні, – захвилювався раптом Сашко. – Побачить у мене невістка ці огірки, скаже, що я з її грядки рвав.
– Ти на мене пошлися, – сказав Іван. – Я прийду і обороню тебе.
– Хе-хе, – сказав Сашко. – Так уже й оборониш...
Він махнув головою, все-таки сумніваючись, що Іван оборонить його від невістки, і подибав, не прощаючись, із двору, а вони сиділи мовчки й дивилися йому вслід, ніби виходив він у потойбіччя. Всі подумали про це водночас, і всім шістьом раптом здалося, що навколо надто гостро пахне зіллям, і всі шестеро подумали: зілля кличе Сашка Кравчука, оте буйне й соковите зілля, яке завжди має над людиною владу. “Зілля, – подумав Іван, – це завжди посланець землі”.
– Ну що, дівчата, – сказав він уголос – Лишився я між вас один парубок.
– Егеж! – вигукнула весело Клава. – І мусиш вибрати когось із нас собі в жінки.
– А що, в жодної із вас нема чоловіка? – так само голосно сказав він.
– В усіх, окрім Клари та Ніни, – сказала, блиснувши зубами, Клава. – Ми ворони – красні жони!..
14
Старі приятельки (окрім Варвари, котра мала хвору ногу) прибрали зі столу, помили посуд і забрали його з собою, залишивши бозна з яких побуджень на столі білу скатертину, бо Іван сидів за столом, обпершись об неї ліктями, й незмигно дивився, як вони клопочуться. І от пішли, шумливо з ним попрощавшись: попереду рушила широка, як столітній дуб, Клава, за нею ступала тихенька Ніна в хустці, зав’язаній, як в індійського раджі. Третьою важко налягала на палицю і з натугою пересувала хвору ногу Варвара, а вже за ними Поліна Войцехівська у вовняному платті, яке вона встигла сплести, доки залагоджувалися формальності з обміном у Миколи й Івана, і Жасминова Пані, яка тільки тепер знову одягла на очі темні окуляри й бачила світ м’яко задимленим
Іван все ще сидів за столом, спираючись ліктями на сліпучо-білу скатірку, і дивився на них затуманеними з хмелю очима. Вони виходили з хвіртки одна за одною, наостанок поверталися й махали йому. Відтак зникали, а він прощався з кожною легким помахом голови. Останньою повернулася до нього Жасминова Пані, й він звів легенько руку, прощаючись і з нею.