Роман юрби

– Чого ж! – сказав Іван. – Пенсія.

Він обійшов стола, наливаючи чарки.

– А що, Сашку, – спитав він весело, – й досі мене не пізнаєш?

Але Сашко був тут увіч не в своїй тарілці. Смикнув плечем і підставив чарку – посуд принесли з собою так само п’ятеро приятельок.

Знав, що йому треба щось сказати, бо, здається, надійшла урочиста хвилина коли можна виповісти все, що тримаєш на думці, але щось зашкреботало йому в горлі, обвів поглядом усі оці обличчя, які вже не треба йому пізнавати, – знав їх у новій іпостасі. Він щось проказав, закликаючи випити, щось вичавив із себе кострубате й непотрібне, бо відчув раптом, що йому таки хочеться випити. Довгі роки жив він у тяжкій повстримності, довгі роки складав гріш до гроша, а наприкінці став скнарою, обідаючи лише раз на день у найдешевшій їдальні. П’ять років обтирав кутки в чужих містах та будинках, в яких так невитравно літав дух колишніх пожильців, спав на голому матраці, кинутому на підлогу, знав: равлик тільки тому може тягти на собі хату, бо вона легка. Переїжджаючи з міста в місто, зашивав свого матраца у мішковину і пересилав його багажем, а чемодана тягав уже сам. Більше не було в нього речей, через це й сидів він зараз перед гостями в убогій, обтріпаній і несвіжій сорочці, через це й черевики в нього на ногах ледве не розлазилися; він думав про все це, випиваючи чарку; спершу йому хотілося встати й розповісти оцим добрим людям, що тут зібралися, про все пережите й вистраждане, але за ці довгі роки він навчився не тільки повстримності, а й стриманості, отож хай буде, як є.

– Мені не віриться, що я вдома, – сказав він, широко всміхаючись. – Але, здається, тут ще пахне Миколою...

Вони засміялись, але ніхто з них не знав, що це значить – дух чужої істоти у власному домі, – всі вони рідних домівок не покидали. В одну із задушливих безсонних ночей, в одному із міст, де він зупинявся, щоб стрибнути звідти ближче до рідних місць, йому особливо гостро відчувся якийсь запах. Знав тих людей, з якими мінявся, бо мусив улагоджувати безліч формальностей, але той запах непокоїв його найдужче. В ту ніч йому здалося, що останній пожилець, який виїхав звідти, затужив раптом за домом, де він не міг у ту ніч заснути. Він раптом повірив, що казка про привиди в домах не зовсім безосновна. Навіть той запах, подумав він, що його покидають після себе люди, – це також частина їх самих. Він раптом повірив, що людина не тільки вмістилище власного тіла, несвідомо розсилає вона у світ частки власного єства, а світ людський саме тому безподібний, що частки ці лучаться між собою в той час, коли свідомість участі в тому не бере. Отож привиди, подумав він у ту безсонну ніч в останньому місці перед стрибком сюди, і є відчуттям такої всюдисущої присутності...

Тоді йому ніби хтось роз’яснив світ. Тоді він зрозумів, що йому належить у ньому, і що його непереможне прагнення дістатися в рідне місто й рідну домівку – теж частина цього одкровення. Він повірив тоді, в ту душну і безсонну ніч, коли його так стривожив запах чужих людей, еге ж, він повірив, що можна накласти час на час, що колишня присутність любих йому істот – це те поле, на якому виростає сьогодні. Він не захотів і не міг цим злегковажити, хоч, може, це ще одна до всіх інших облуд...