Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
Степан же цілий ранок загадково позирав на Андрія, який працював за сусіднім екструдером, а коли вони вийшли перекурити, Степан пустив в обличчя Андрію струмку диму і по-дружньому тицьнув йому в живіт зеленим од фарби пальцем:
– А чого це ти, ловеласе, не женишся, га?
– Знайдіть мені, дядьку, гарну дівчину, то й женюсь, – показав зуби Андрій.
– А ти вже такий парубок, що сам не знайдеш?
– Ге-ге, дядьку, – сказав Андрій, смішкуючи, – я їхнього брата як вогню боюся.
– Да-м, – сказав Степан і примружив око, бо пасемко диму напливло на його обличчя. – Ситуація, як каже той і сей, незавидна...
3
А ситуація, як каже той і сей, була не дуже й складна. Двом чоловікам, котрі хочуть трохи розігріти зимну душу, а відтак і порозумітися, треба рівно стільки ж енергії, як і жінкам, коли вони сходяться поговорити. І ті, й сі мають однакове сп’яніння, бо й ті, й сі починають відчувати гостру взаємну прихильність, котра, хоч і дочасна, як і все у світі, людину все-таки задовольня. Отож першу пляшку “чорнила” Степан з Андрієм випили на цвинтарі на лавочці біля могили якогось Адама Солов’я, сам Адам Соловей дивився при цьому на них з вицвілої, зробленої на порцеляні, фотокартки. В нього були настовбурчені вусики, а очі великі й сумні.
– Мені ваша дочка наравиться, Степане Григоровичу, – сердечно сказав Андрій, не без розчулення позираючи на Адама Солов’я, – і коли ви й справді те, то я, знаєте, як би вам сказати, може, якось і того.
– А ти бачив її? – зацікавлено спитав Степан.
– Чого ж не бачив, – Андрій дивився з-під припухлих повік круглими й напрочуд добродушними очима. – І до вас на роботу приходила, і в місті потім стрічав. Одного я боюся: не захоче вона мене.
– Чого це не захоче?
Андрій зітхнув і знову подивився на Адама Солов’я. Той відповів йому сумним, вицвілим поглядом. І подумав Андрій, що тоді, коли Марина приходила на роботу до батька, він був трохи під мухою, через це дивився на дівчину досить сміливо, навіть підморгнути їй захотів. Але Марина лишалася холодна й неприступна, і він ще тоді зміркував, що ніколи, ніввіку не завоювати йому її. Окрім того, Андрій був сирота й ніколи не носив на плечах доброї одежі, він уже й звик до того і ніякої іншої одежі не потребував, а Марина була вдягнена ошатно, навіть пишно. А ще він побачив у неї золоті сережки й золотого на руці персня, і це його ще більше переполошило; Андрій не сказав Степанові, що вона після того приходила кілька разів до нього у сни, і навіть уві сні не був він із нею сміливий. “Нє, – сказав він тоді сам собі уві сні, – мені треба простішої дівчини”.