Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– Сідай, – мовив Сашко, підсовуючи до нього розхитаного стільця.
Стілець, як і стіл, був покритий зеленкуватою цвіллю.
– А я тут, – всміхнувся він, – живу собі сам!
Опустив голову на груди й замислився.
– А де твоя жінка, Сашку? – тихо спитав Іван.
– На цвинтарі, де, – спокійно озвався Сашко. – Хіба не знаєш?
– А діти? В тебе ж було двоє дітей.
– Хіба я знаю, – сказав Сашко, – може, й були.
– А мене ти хоч пам’ятаєш?
– Пам’ятаю, – байдуже озвався Сашко. – Чого б це тебе не пам’ятав?..
– І те як ми разом горобців дерли?
– Я все пам’ятаю, Іване, – сказав Сашко. – Може, ти мені й чарку приніс?
– Ти п’єш іще чарку?
– Коли хто вгостить, п’ю. А нє, то на своє зілля дивлюся. Кропива в мене виросла гарна..
Іван поставив на стола пляшку.
– А закуски ти не приніс? – спитав Сашко. – В мене нічого нема.
– Огірки й цибуля ж твої?
– Нє, невістка посіяла. Вона в місті живе. Там у неї, крім Кольки, ще двоє пацанів.
Колька, здається, був Сашковим старшим сином. Іван устав і пішов на грядку. Вирвав кілька огірків і цибулин.
– Це ти даремно зробив, – спокійно сказав Сашко. – Сваритися вона буде, скаже, що я злодій і краду її огірки й цибулю.
– До мене її пришлеш, – сказав Іван. – Склянки в тебе є?
– Є, але немиті, – мовив зелений чоловічок – П’яниці мені їх тут через день залишають.
Іван помив піском склянки, бо теж були покриті зеленою цвіллю, а заодно огірки й цибулю.
– А хліб у тебе є?
– Хліб є, – сказав зелений чоловічок. – Черствий.
Він звівся і, налягаючи на палицю, подибав у сіни.
Дивна тиша покривала цей двір. Здавалося, всі звуки, що існували навдокіл, розчинялися й пропадали в буйному царстві зела. Здавалося, від того й оглухнути недовго, бо тільки й чути: шелест і шерех, ніби пісок сиплеться. Начебто десь поруч є піщана гора, і пісок поступово засипає це обійстя, покриваючи його й хоронячи. А може, це шумить так од річки вода, і натікає невидно вона й сюди, і вони сидять, ніби водяники на дні невидимого, але безмежного моря. Кожне зело тут дише; кожне зело тут дивиться – густий підводний ліс водоростей; кожне зело тут просяклося настороженою увагою й зорить на прибульця з іншого світу десь так, як дивився перед цим на нього зелений чоловічок. А ось і він, маленький і тихий, в усьому зеленому, з чорним півбуханцем у чорній руці і з покритим зеленою цвіллю ножем у руці другій. Спинився на вступі до хати, а радше нори, бо двері завиті диким виноградом, і став,
ніби пічкурець біля своєї печери: за спиною в нього глухою завісою запнулася цілковита тьма. Втягнув у себе з прихлипом повітря, й очі його несподівано закліпали, наче і йому захотілося заплакати тут, на дні оцього безмежного зеленого моря.
– А скільки це ми не бачилися, Іване? – спитав він. – По-моєму, ти й жив десь не в Житомирі?
– Ходи до мене, Сашку, – м’яко сказав Іван. – Ходи, чарку вип’ємо.
– Хе-хе, – мовив Сашко. – Не часто в мене гості бувають... То це ти той Іван Пустовойтенко, з яким ми разом у школу ходили?
– Той, Сашку, той...
– Хе-хе, – засміявся тихо Сашко, сідаючи на покритого цвіллю розхитаного стільця. – А я тебе не впізнаю...
– А ти придивися.
Сашко взяв склянку, на чверть наповнену горілкою, і почав не пити, а смоктати з неї з присьорбом.
– Ну, а тепер, – сказав Іван, коли той випив, – придивися до мене. Не можеш мене не пізнати!..
– Зараз заїм, – спокійно мовив Сашко й почав повільно ясувати огірка з хлібом.
– Заросло все тут у тебе, Сашку, – смутно сказав Іван.
– Гарне в мене зілля, – всміхнувся мрійливо Сашко. – Он полину тепера ніде не знайдеш, а в мене є. І чистотіл є, я ним свій лишай лікую.
– Хворієш?
– Та нє, здоровий я. Оце тільки й мучить мене, що лишай отой. Але помажу чистотілом і сходить. Налий-но іще...
Знову взяв склянку, на чверть наповнену горілкою, і висмоктав її з присьорбом.
– Сашку! – тихенько й печально сказав Іван. – Все ще мене не пізнаєш?
– Бачиш, – сказав хитро Сашко, вже трохи і язиком не провертаючи. – Коли б отак, сказати, з поваги за те, що приніс мені чарку, то я тебе пізнав, а коли по-правді... Іван Пустовойтенко, кажеш?
– Еге ж! Пригадай. Той, що з тобою разом у школу ходив...
– Того я знаю, – сказав Сашко. – Ти вже мені вибач. Не хворий я, а старий...
– І все на світі забув?
– Хе-хе, – засміявся соромливо Сашко. – А може, й не забув. Бо те, що було, те було. Може, це я тільки теперішнє забув. Хе-хе! – закрутив він п’яно головою. – Хіба я щось проти тебе кажу? Може, ти й справді Іван, я ж нічо... Нє, те, що було, добре пам’ятаю...
Він раптом подивився на Івана тверезими, а може, й мудрими очима, в яких на споді й досі горіла мала хитринка, а з нею щось запитальне й тривожне.