Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
Микола знову дививсь у миску з накришеними огірками й помідорами. Вони збуджували в ньому неясний апетит, але це, здається, було нервове. Він і справді нервував, бо ніяк не міг справити мову в потрібне русло, тобто хотів сказати, що вони зовсім не збираються мінятися, що це було так, просто собі розмова, адже цікаво, що воно й до чого; насправді їм тут нічого не бракує, бо це таки їхній дім, а там вони житимуть на позиченім та ще й квартплату щомісяця плати! З іншого боку, йому не треба буде дертися щодня під гору, щоб дістатися на роботу: одягне капелюха й костюма, махне щіткою по туфлях, а може, скаже зробити це жінці, та й піде собі, покотиться, й курява з-під п’ят не вилітатиме – скрізь там асфальт. Не буде хіба що оцього блаженного післяобіднього спокою й розкладачки під горіхом, зате не буде й обридливої роботи на городі. Зрештою, що він забув на цій погано вимощеній, допотопній вулиці? Доля прислала йому цього дивака, то чи треба відвертатися від свого щастя?
Він знову відчув, що прибулець пильно на нього дивиться і, хоч не зустрічався з ним поглядом, все в ньому знову захололо, аж затрусилося.
“Нє, – сказав він собі, – він таки малахольний; їй-бо, коли я йому відмовлю, всуне мені під ребро ножаку!”
11
Цей двір був так густо зарослий деревами і диким зіллям, що здавалося, тут інакша земля, а може, й свій мікроклімат. Бур’ян пер із землі з навальною, всепоглинливою силою, він покривав невеличкого городця, парканчик був заплетений хмелем, а сама хата – диким виноградом. Двір затарасований старими колодами, дошками і найрізноманітнішими залізяками: залізячки й скручені шматки дроту висіли навіть на гіллях дерев, як дивні, іржаві плоди. Стежка заросла пишною, торочкастою кропивою, яка готувалася висипати в цю привільну землю ще кільканадцять мільйонів насінин. У городі відвойовано від зілля кілька грядок: одна з цибулею, а друга з огірками, але й на них грізно наступала кропива й мокрець. Межа з сусідським городом заросла непрохідними заростями бульби; зілля підступало під саме подвір’я, наче готувалося стрибнути й на цей, міцно втрамбований і майже заставлений іржавим залізом п’ятачок. І тільки під самою стіною стояв позеленілий від часу стіл, а біля нього кілька напіврозвалених ослінців. Біля того столу завмер чоловічок з палицею в зелених штанях і в зеленій брезентовій куртці, на голові якого неохайно був покладений помнутий зелений капелюх. Той чоловічок був старий, та все ще нагадував хлопчака – Іван упізнав того хлопчака відразу, бо то був той самий Сашко, тільки обличчя його перетворилось у зморщену картопельку. Іван не міг стриматися й заплакав, бо цей зелений чоловік – єдиний, кого він пізнав відразу й безпохибно; здається, він вийшов із цієї надмір озелененої землі, з тих її пластів, які колись топтав тут і Йван, із того світу, до якого рвався він так щиродушно. Чоловік дивився на гостя підозріливо, бо, здається, не пізнав його, бо хто зна, що за люди шляються навколо, а може, ті, які хочуть украсти його залізо на металолом? Зрештою, як пояснити й той дивний, недоречний плач, коли цей прибулець таки знамірився викрасти його металолом?
– Сашку! – сказав Іван, обтираючи обома руками очі. – Чи ж ти мене хоч пізнав?
Сашко вдивився в прибульця уважніше – отой дивний постарілий хлопчак, з яким був колись вуличним друзякою, – але його обличчя не пом’якшилося й не зворушилось.
– Сашку, – сказав, підходячи ближче, Іван. – Це ж я, Іван Пустовойтенко...
Тоді він побачив, що у втомлених сивих очах зеленого чоловічка щось збудилось, якась іскра, а може, й вогник; щось там зануртувало й відроджувалося; можливо, він згадував, бо ім’я та прізвище були йому знайомі, але цей чоловік, що тільки-но плакав так нерозважно, й зовсім ні. Хотів поєднати в голові те, що зв’язувалось у нього з цим прізвищем, і те, що бачив зараз, – обличчя забуте й чуже; може, це йому в якійсь мірі вдалося, лице його раптом розтерпло й пом’якшало, а вуста відслонили жовті, розхитані зуби.
– Ти шо, з неба впав? – спитав Сашко.
Тоді здалося Іванові, що в ногах у нього заворушилася трава і що звідусіль до нього потяглися гілки і листя, що все навколо зашелестіло й зашепотіло, що він сам засівається зіллям, як усе в цьому обійсті, що час не такий уже всевладний і беручкий, – давно намагався себе тим тішити. Ще звідтоді, коли зважився на цю мандрівку в п’ять років, серце в нього раптом задзвеніло, як мідяне, ніби хтось підвісив замість серця дзвінка, і той печально йому зателенькав.
– З усієї вулиці з наших хлопців нас тільки двоє й лишилося, Сашку, – сказав тихо.