Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
Нарешті в дворі стало тихо, і він відчув радість не радість, збудження не збудження, а якесь особливе знесення. Ні, це була таки радість, пасивна, світла, тепла радість, яку випромінювали сонячні латки, що їх нашило сонце на сніжно-білій скатертині. Вони танцювали перед очима, і він подумав: коли заплющити очі, щось у цьому дворі станеться. Поступово двір наповнювався сріблистим етером; можливо, це був дим, що слався від цигарки, яку він, сидячи за столом, курив. У тому димі почали проступати дерева, яких уже на цьому світі не було. Гілля їхнє вгиналося від плодів, які сяяли в цьому світлі, як золоті. Кожна гілка підтримувалася підпіркою, а стежкою просто сюди йшла дівчина в білому платті. В неї ясніло завите дрібушками волосся, а очі сині, як небо весною.
– Я хочу, мамо, познайомити тебе зі своєю нареченою, – сказав він. – Її звуть Надія.
– Сідайте, будемо пити чай, – лагідно сказала мати.
Задзвеніли ложечки об тонке скло склянок; самовар блищав начищеною міддю, і окріп, коли було повернуто краника з круглою ручкою, тік на цукор, напіврозчинений у заварці. Він побачив чайника з чудової старовинної порцеляни, на якому був намальований китаєць, і китаєць той ловив рибу, сидячи в напівпрозорому човні. Іван узяв склянку в срібній підставці й поставив її перед Надією; мати нарізала кекса, якою була велика майстриня пекти, а батько сидів у білій вишиванці й переглядав газету, яка голосно шаруділа. Відірвався від газети й подивився через пенсне на Надію.
– Я давно знаю, що ви приятелюєте з моїм сином, – добродушно сказав він. – Якого варення вам покласти?..
Іван не почув, що сказала Надія, а повернувся в бік матері. Та дивилася на нього великими, смутними очима і всміхалась.
– Сьогодні чудовий день, – сказала вона – Не гаряче й не холодно, і якось по-особливому пахнуть квіти.
– Покладу вам аґрусового варення, – чемно сказав Надії батько. – Як ви сказали, ваше прізвище?
Надія щось відповіла, але Іван не почув її голосу.
– Та ж ви з Іваном у четвертому коліні родичі, – радісно й трохи здивовано сказала мати.
– Це домашній кекс, – сказав Іван, простягаючи нареченій вазу тонкої роботи, в якій жовтіли скибки з темними очками родзинок.
Надія дивилася на нього синіми очима з жовтими крапочками і всміхалася м’якими вустами.
– Добре знаю вашого тата, – сказав батько. – Ми колись разом із ним учились у гімназії.
– Родичка ви нам по моїй лінії, – трохи гордо сказала мати...
Іван почув свій голос, далекий, ніби виблідлий, як стара фотокартка, голос, який щось весело оповідав. Срібна ложечка дзвонила об тонке прозоре скло – це батько помішував чай. Жовта оса прилетіла покуштувати аґрусового варення, але була надто жадібна і впала у густу в’язь. Вона виповзла з вазочки з обмоклими крильми, вражена і ледве жива, а вони сміялися з веселої історії, яку котрийсь із них розказав.
– А зараз, – мовив голосно Іван, – я запрошую вас у дім. Хочеться мені заграти... Щось веселе й сумне, як цей день...
Почув музику, але то грав не він. Ця музика щось зворушила і збудила в ньому, сочилася вона крізь гілля дерев, начебто заграли самі дерева й трава. Озирнувся, немов справді щось може в житті повторюватися чи повертатися, ніби справді можна пізнати ту загадкову присутність, яка є нашим прожитим. Зрозумів, що в світі є щось вище і за це, що існує щось тонке й вишуканіше цієї музики, яка наповнювала його, захоплювала й покривала; зілля захитало голівками; хитнулося гілля, скинувши кілька дозрілих плодів, що глухо впали на м’яку землю городу; в цей час у глибині двору сухо зарипіла хвіртка, яку, здається, погано причинила за собою Жасминова Пані.
Можливо, хтось до нього зайшов, а може, це йому здалося. Йому таки причувся легенький рип піску під підошвами. Хтось достеменно йшов до нього по доріжці, і той хтось був прозорий, як дим, і мав очі сяйнисті, ніби дві зорі.
1983р.
Оповідка дев’ята
Два соколи
1
Кухонне вікно залите ранішнім сонцем, проміння падало на спину Степану Карташевському, і коли Степан ворушив виделкою, здавалося, що ворушить він променями. Степанова дочка Марина була заспана і вряди-годи розтуляла немалого рота, повного міцних білих зубів.
– Такі в тебе зуби хороші, – сказала, блискочучи золотом своїх, уставлених, Степаниха, – саме тобі, прямо сказать, заглядєніє. З такими зубами, я тобі скажу, в кіно зніматься можна.
– В образі тигра, – буркнув Карташевський.
– І чого це ти її ображаєш? – аж скинулася Степаниха. – Ще таких дівчат, як Мариня, пошукати тра!
– Ну, наш папка всіда! – сказала байдуже Марина – Хіба ти його не знаєш?