Роман юрби

Після того увійшов у дім, утягши в нього перев’язаного м’яким дротом матраца і свого потертого чемодана. Поставив чемодана посеред вітальні, запалив колонку, щоб нагріти води для ванни, а потому заліз у м’яке літепло – колись тут була його кімната, і це звідси соняшними ранками вислизував він надвір, щоб податися з вудочкою на річку, не турбуючи матері.

Він лежав у ванній і курив; крізь той дим привиділися йому так само димисті світанки, коли ріка парує, а роса грає, ніби коштовне каміння, повітря тоді свіже й густе, а коли набираєш його повні груди, відчуваєш щось таке, як щастя. Світ тоді раптом одмінюється, стає до болю рідний і дорогий; тоді звуки гучать чітко і злагоджено, а півні співають хвалу сонцю, бо й самі вони діти сонця зі своїми кривавими гребенями і кривавим співом.

Знав, що повернув собі можливість таких ранків, бо, може, тепер все не сприйматиме так гостро. Отож лежав у літеплі, розпластавши руки й ноги і дививсь у туман, створений димом випаленої і вже виплюнутої сигарети, думав про завтрашній ранок, який йому конче хотілося відчути саме так, бо тільки тоді зможе сказати: “Я, мамо, повернувся! Я виконав твого заповіта, хоч витратив на те всю силу, яку мав!” Він скаже блідій, розмитій постаті, яка й досі приходить у його сни: “Не знаю, мамо, як житиму і що залишилося з тої сили, яку мав”. Він прошепоче їй, пильно вдивляючись у туман, що поступово його огортатиме: “Але зробив усе, що міг!”

– Все повертається на круги свої! – сказав він голосно і засміявся, бо згадав червону й набурмосену фізіономію Миколи, коли той пер на собі коробку з телевізором.

Тоді подумав, що перестав бути слимаком, який скрізь волочить із собою власну хату, він передав ту достойність Миколі, знав-бо, що квартира, якою він його наділив, навіки приросте йому до горба. Носитиме її на собі з жінкою і з усіма потрухами, з усіма тими цяцьками, на які гордо позиратиме, бо він їх таки здобув; можливо, йому доведеться роздутися ще більше, і це тоді, коли квартира впливе йому в нутро. Отакий він і залишиться: чоловік-коробка, чоловік-квартира, чоловік-телевізор і всі інші красоти побуту – все те поступово іржавітиме й старітиме в ньому. Тут, у оселі, де Іван лежить у чужій ванній і вбирає в тіло м’яке тепло, Микола ще мав щось невиразно своє, але те невиразно своє залишилося в порожньому кузові вантажівки, яка перевозила його монатки. Те Миколине “невиразно своє” вимете ввечері шофер з машини, і воно піде собі за вітром, як пух.

“Ні, – подумав Іван, – різко сідаючи у ванні, аж вода потекла йому з пліч дзюрком – Я не повинен ні про кого погано думати, адже я знайшов собі гавань!”