Людина без властивостей. Том II
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-07-9
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том II». Краткое содержание книги:
Неможливо вивільнити думку книжки зі сторінки, яка цю думку в собі містить. Думка підморгує нам, мов людське обличчя, яке, проносячись повз нас у вервечці решти облич, лиш на коротку мить являє нам своє повне значення. Я, мабуть, знову трохи перебільшую; та нарешті мені хочеться спитати вас: що ж у нашому житті відбувається не так, як я оце описав? Я мовчу про ті виразні враження, що їх можна виміряти й назвати, але решта понять, на яких ми будуємо своє життя, — не що інше, як застиглі метафори. Поміж скількома уявленнями коливається й хитається хоч би вже таке простеньке поняття, як мужність?! Це — мов хмаринка пари з вуст, що змінює свою форму від найменшого подиху на неї, і немає нічого твердого — ні враження, ні порядку. Отож коли в літературі ми, як я вже казав, просто випускаємо все, що не відповідає нашим поглядам, то цим усього-на-всього відновлюємо первісний стан життя.
— Любий мій друже, — озвалася Діотима, — всі ці міркування мені здаються безпредметними.
Ульріх саме на хвилю примовк, і слова ці Діотима промовила, скориставшись паузою.
— Мабуть, що так. Сподіваюся, я говорив не надто голосно, — відповів він.
— Ви говорили швидко, тихо й довго, — додала вона трохи іронічно. — І все ж таки не сказали жодного слова з того, про що хотіли сказати. Знаєте, що ви пояснювали мені ще раз? Що реальність треба скасувати! Коли я почула від вас це зауваження вперше — здається, під час одного з наших виїздів за місто, — то, зізнаюся, довго не могла про нього забути; сама не знаю чому. Але ви, на жаль, знов не сказали, як збираєтесь усе це робити!
— Тоді мені, певна річ, іще раз довелося б говорити не менше, ніж я вже говорив. Але невже ви сподіваєтесь, що це буде так просто? Якщо не помиляюся, ви згадували про те, що хотіли б полетіти з Арнгаймом до якоїсь своєрідної святости. Виходить, ви уявляєте собі це як іще одну своєрідну реальність. А я казав про те, що потрібно знов опанувати нереальність; реальність уже втратила сенс!
— О, з такою думкою Арнгайм навряд чи погодився б! — промовила Діотима.
— Звичайно, не погодився б; у цьому ж бо й полягає вся суперечність між нами. Тій обставині, що він їсть, п’є, спить, що він — великий Арнгайм і не знає, одружуватись на вас чи ні, він хоче надати сенсу й задля цього ціле життя збирав усі скарби духу!
Зненацька Ульріх зробив паузу, що перейшла в мовчання. По хвилі він уже іншим голосом спитав:
— Чи не скажете, чому я веду цю розмову саме з вами? Цієї хвилини я згадую про своє дитинство. Я був — не повірите! — славним хлопчиком, м’яким, як повітря теплої місячної ночі. Я міг по вуха закохатися в якого-небудь собаку чи в який-небудь ножик… — Він не доказав до кінця й цієї фрази.
Діотима недовірливо звела на нього погляд. Вона знову пригадала, як колись він обстоював «точність почуттів», а тепер ось виступав проти цього. Якось він навіть дорікнув був Арнгаймові за недостатню чистоту намірів, а тепер уже висловлювався за те, щоб «розв’язати руки». І в неї викликало тривогу те, що Ульріх був за «почуття без вакацій», тоді як Арнгайм двозначно заявив, що не треба ні безоглядно ненавидіти, ні безоглядно кохати! Думка про це викликала в ній глибоку непевність.
— Невже ви справді гадаєте, що є безмежні відчування? — спитав Ульріх.
— О, є безмежні почуття! — відповіла Діотима й знов немовби стала ногами на твердий Грунт.
— А я, знаєте, не дуже в це вірю, — неуважно проказав Ульріх. — Ми на диво часто заводимо такі розмови, але це — саме те, чого ми все життя уникаємо, немовби боячись у цьому потонути.
Він завважив, що Діотима не слухає, а схвильовано стежить за Арнгаймом, чиї очі виглядали екіпажа.
— Боюся, — сказала вона, — доведеться нам рятувати його від Генерала.
— Я спиню екіпаж і візьму Генерала на себе, — запропонував Ульріх.
І тієї миті, коли він уже зібрався був рушити, Діотима взяла його за лікоть і, по-дружньому вдячна йому за готовність допомогти, м’яко промовила, немовби схвалюючи його слова:
— Будь-які інші почуття, крім безмежних, нічого не варті.
115. Пипки твоїх персів — наче макові пелюстки
Згідно із законом, за яким услід за періодами високої стабільности настають бурхливі переміни, певного рецидиву зазнала й Бонадея. Усі спроби зійтися з Діотимою виявилися марними, тож нічого не вийшло з її чудового наміру покарати Ульріха тим, що обидві суперниці потоваришують, а його залишать ні з чим, — фантазія, яка часто навідувала її у мріях. Довелося Бонадеї принизити свою гідність і знов постукатись до коханого, але той, схоже, влаштовував усе так, що їм безперервно заважали, і її слова, якими вона намагалася пояснити йому, чому знову прийшла, хоч він цього, мовляв, і не заслуговує, в’янули від його бездушної люб’язности. Бонадеї аж-аж-аж як кортіло влаштувати йому жахливу сцену, але робити це, з другого боку, їй не давала її доброчесна поза, тому згодом вона почала відчувати велику відразу до чеснот, які сама ж таки й поставила собі за обов’язок. Ночами важка голова — наслідок непогамованої похоті — здавалася їй на плечах кокосовим горіхом, шкаралупа якого через недогляд природи зсередини заросла мавпячим волоссям, і Бонадею, мов п’яницю, в якого відібрали пляшку, врешті охопила безсила лють. Вона подумки проклинала Діотиму, називаючи ту аферисткою й нестерпною бабегою, і її буйна уява зі знанням справи нагороджувала шляхетно-жіночу велич, чарівливість якої була Діотиминою таємницею, всілякими коментарями. Наслідування зовнішнього вигляду цієї жінки, що досі приносило Бонадеї стільки щастя, тепер обернулося для неї в’язницею, звідки вона нарешті вирвалася на розгнуздану волю; дзеркало й щипці для завивання втратили свою здатність творити з неї ідеальний образ, і разом з цим настав крах і тому штучному стану свідомости, в якому вона перебувала. Навіть сон, який, попри всі її життєві конфлікти, завжди давав їй стільки насолоди, тепер вечорами іноді змушував на себе трохи чекати, і це було для неї такою новиною, що здавалося їй хворобливим безсонням; і в цьому стані вона відчувала те, що відчувають усі люди, вражені серйозною недугою: що дух утікає, полишаючи тіло, мов пораненого, напризволяще. Коли Бонадея в муках спокус немовби лежала на розпеченому піску, всі оті великорозумні Діотимині балачки, які колись викликали в неї захват, здавалися їй далекими-далекими, й вона щиро їх зневажала.