Людина без властивостей. Том II

 — Кому?

 — Усім і всьому! Її рідному чоловікові, її коханцеві, її самозреченню — всьому поспіль.

 — Ви справді уявляєте собі, що це означає? — промовила Діотима, з болем згадуючи про те, як її високому наміру, можливо, зректися Арнгайма щоночі підрізала крила та проста обставина, що вона спала в одній кімнаті з Туцці.

Кузен, видно, щось уловив від цієї її думки, бо спитав напростець:

 — Чи не хочете спробувати зі мною?

 — З вами? — протяжно відказала Діотима; вона ризикнула захиститися, невинно поглузувавши: — Може, ви ще й змалюєте мені, як ви це, власне, уявляєте?

 — А чого ж, змалюю! — поважно погодився Ульріх. — Адже ви дуже багато читаєте, чи не так?

 — Звичайно.

 — І що потім робите? Я сам одразу й відповім: пропускаєте все, що не відповідає вашим поглядам. Те саме зробив уже й автор. Так самісінько ви щось пропускаєте вві сні чи в уяві. Отже, констатую: краса або схвильованість приходять у світ унаслідок того, що ми щось випускаємо чи відкидаємо. Наша позиція всередині реальности — це вочевидь такий собі компроміс, середній стан, у якому почуття заважають одне одному пристрасно розвиватись і певною мірою зливаються в сірість. Тому діти, які такої позиції ще не мають, і щасливіші, й нещасливіші, ніж дорослі. Хочу відразу додати: дурні теж щось випускають, адже дурість робить людину щасливою. Отже, пропоную: спершу спробуймо покохати одне одного, так ніби ви і я — персонажі письменника, що трапляються на сторінках його книжки. Принаймні відкиньмо всю оту жирову оболонку, яка округлює реальність.

Діотимі не терпілося заперечити; їй хотілось уникнути цієї розмови на надто особисту тему й, крім того, показати, що вона таки трохи розуміється на тому, про що вони дискутують.

 — Чудово, — відповіла вона, — одначе стверджують, нібито мистецтво — це перепочинок від дійсности, і його призначення — повертати людей до неї посвіжілими!

 — А я такий нетямущий, — відказав кузен, — що стверджую: ніяких «перепочинків» не має бути! Що то за життя, яке час від часу треба продірявлювати перепочинками?! Чи протикали б ми дірки в картині через те, що вона ставить до нас надто високі вимоги? Хіба у вічному раюванні вакації передбачено? Скажу вам відверто: іноді мені прикро думати навіть про сон.

 — Ось бачите, наскільки неприродне те, що ви кажете! — урвала Ульріха Діотима, скориставшись його прикладом. — Людина не має потреби спинитися й спокійно перепочити! Жоден інший приклад не продемонструє різниці між вами й Арнгаймом краще, ніж цей! З одного боку, розум, що не знає тіні речей, а з другого — розум, який розвивається з глибокої людяности, розвивається і в тіні, і в сонячному сяйві!

 — Я, певна річ, перебільшую, — незворушно визнав Ульріх, — ви побачите це ще виразніше, коли ми перейдемо до подробиць. Згадаймо, скажімо, про великих письменників. Можна рівнятися в житті на них, але з них життя не вичавиш. Тому, що їх хвилювало, вони надали такої твердої форми, що воно, аж до відступів між рядками, нагадує спресований метал. Але що вони, власне, сказали? Ніхто цього не знає. Вони й самі ніколи не знали цього цілком однозначно. Вони — наче те поле, над яким літають бджоли. Воднораз самі вони — політ над землею. Їхнім думкам і почуванням властиві всі ступені переходу між істинами чи навіть помилками — ці ступені в крайньому разі можна якось позначити — і мінливими істотами, які самочинно наближаються до нас або уникають нас, коли ми хочемо їх розгледіти.