Людина без властивостей. Том II

Ульріх підхопивсь і всім тілом потягся. Але в ньому, у тілі, лишилося щось таке, чого стріпнути не пощастило. Ульріх протер пальцями очі, але погляд його зберігав щось від того м’якого доторку до речей, коли він занурюється в них. І раптом якимсь майже незбагненним чином, немовби щось відринуло, немовби йому просто забракло сили й далі це заперечувати, — раптом він усвідомив, що знову стоїть там, де вже був колись багато років тому. Він усміхнувся й похитав головою. Свій стан він іронічно назвав «нападом майорихи». Жодної небезпеки його здоровий глузд у цьому не вбачав, адже не було нікого такого, з ким він, Ульріх, міг би ще раз утнути таку дурницю. Він прочинив вікно. Повітря за ним було байдуже — звичайнісіньке вранішнє повітря з першими звуками міського гамору. Прохолода омивала Ульріху скроні, а тим часом несхильність європейця впадати в сентиментальну мрійливість почала сповнювати його ясною твердістю, і він поклав зустріти цю подію, коли вже так судилося, з усією пунктуальністю. І все ж, коли він довго стояв отак край вікна й, ні про що не думаючи, дивився в ранок, у ньому ще лишалося щось від мерехтливого буяння почуттів.

І коли до кімнати з урочистим виглядом людини, яка рано встала, раптом увійшов слуга, щоб розбудити його, Ульріх вражено стрепенувся. Згодом прийняв ванну, нашвидку, кількома жвавими рухами збадьорив тіло й поїхав на вокзал.