Людина без властивостей. Том II

Бонадея не важилась навідатися до Ульріха ще раз, тому придумала інший план, щоб повернути його до природних почувань, і насамперед було готове завершення того плану: вона заявиться до Діотими, отої спокусниці, саме тоді, коли Ульріх буде в неї. Адже всі ті дискусії в Діотими вочевидь були тільки приводом, щоб похизуватися одне перед одним, замість справді зробити що-небудь для загального добра. А ось Бонадея, навпаки, задля загального добра таки щось зробить, отож тепер був готовий і початок її плану: ніхто ж бо не дбає вже про Моосбруґера, і той, поки всі тільки виголошують гучні слова, гине! У Бонадеї ані найменшого подиву не викликало те, що Моосбруґерові знов судилося вирятувати її з біди. Якби вона про того чоловіка замислилась, то він видався б їй чудовиськом; але вона лише думала: «Коли вже Ульріх так йому співчуває, то нехай же про нього й не забуває!» Розробляючи свій план далі, Бонадея спинилася ще на двох деталях. Вона пригадала, як у розмові про того вбивцю Ульріх стверджував, нібито ми маємо ще одну душу, завжди безневинну, і людина осудна щоразу може вчинити й інакше, а неосудна — ні; з цього Бонадея зробила щось на кшталт висновку: вона має бажання стати неосудною, бо тоді не буде ні в чому винна, і Ульріха, якому неосудности бракує, теж треба, йому ж таки на добро, привести до такого стану.

Готуючись здійснити свій план, вона кілька вечорів причепурена, ніби зібралась у світське товариство, блукали попід вікнами в Діотими; довго чекати їй не доводилося — невдовзі у вікнах уздовж усього фасаду спалахувало світло на знак того, що за ними почалося жваве життя. Своєму чоловікові Бонадея казала, що її кудись там запросили, але довго засиджуватись вона, мовляв, не має наміру; і завдяки цій брехні, завдяки цьому вечірньому походжанню перед будинком, куди її не кликали, за ті кілька днів, коли їй іще бракувало сміливости, й виник отой імпульс, який дедалі визрівав і невдовзі мав повести її сходами нагору. Її могли побачити тут знайомі, міг угледіти, випадково проходячи мимо, й рідний чоловік; на неї міг звернути увагу портьє, могло спасти на думку поцікавитись, що вона тут робить, і поліціянтові; і що частішими ставали такі її прогулянки, то більшими ввижалися їй ці небезпеки й то ймовірнішим ставало, що, поки вона й далі зволікатиме, що-небудь може статися. Загалом Бонадеї частенько доводилося шмигати в під’їзди й пробиратись такими шляхами, де треба було ховатися від чужих очей, але тоді їй допомагало, мов янгол-охоронець, усвідомлення, що все це — неминуча умова того, чого вона хоче домогтися, а тепер ось вона мала проникнути в дім, де на неї ніхто не чекав, і ще хтозна, що чекало її там узагалі; вона почувалася терористкою, яка спочатку не дуже чітко уявляла собі всю операцію, але внаслідок обставин доходить до такого напруженого стану, що його ще дужче вже не напружить ні звук пострілу, ні зблиски крапель бризнутої соляної кислоти.