Людина без властивостей. Том II

У Штума фон Бордвера перехопило подих; не втямивши, по суті, жодного слова, він відчув потребу кинутися до бібліотеки й годинами шукати пояснень думкам, ділячись якими цей великий чоловік вочевидь хотів зробити йому приємність. Але врешті ця весняна буря в Генераловій голові пронеслася, і небо разюче проясніло. «Трясця його матері, та він же чогось від тебе хоче»! — сказав сам собі Штум. Він звів очі. Арнгайм усе ще тримав обіруч книжку, але цієї миті саме відчайдушно намагався спинити екіпаж; обличчя він мав збуджене й трохи розчервоніле, яким буває обличчя в людини, котра щойно обмінювалася з ким-небудь думками. Генерал мовчав, як мовчать із поваги, коли пролунало велике слово; якщо Арнгайм від нього чогось хотів, то й Генерал Штум міг хотіти від Арнгайма чого-небудь такого, що пішло б на користь імператорській службі. Ця думка відкривала такі можливості, що наразі Штум і замислитись не посмів, чи все воно справді так і є. Та навіть якби янгол у книжці раптом здійняв свої намальовані крила, щоб дати мудрому Генералові Штуму трохи зазирнути під них, більшого збентеження й щастя той не відчув би!

Тим часом на розі перед Діотимою й Ульріхом постало таке запитання: як бути жінці в складному становищі Діотими — відмовитися від спокуси зважитись на подружню зраду чи ліпше зробити щось третє, середнє, тобто належати тілом одному чоловікові, а душею — другому або навіть тілом, можливо, взагалі нікому; щоправда, це третє не мало, сказати б, тексту, це було лише високе звучання музики. І Діотима й далі суворо пильнувала за тим, щоб розмовляти в жодному разі не про себе саму, а просто про якусь «жінку»; і коли Ульріх своїми словами пробував поєднати цих двох жінок в одну, Діотимин погляд щоразу суворо його спиняв.