Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Однією з головних ознак етнічної нації (про громадянську і політичну націю мова попереду) є її мова. За даними перепису 1989 року, 12,3% відсотка українців, що жили в Україні, оголосили, що не вважають українську мову рідною. Підкреслюю: не 12,3% усіх жителів республіки, а саме українців. Що стосується проживаючих в УРСР росіян, дві третини з них узагалі не володіли українською мовою! Для порівняння: російською мовою не володіла тільки третина українців УРСР. Усього в тодішній Україні не знали української мови 11,8 млн осіб або 23% населення республіки. Ця кількість включала майже два мільйони людей, що назвалися під час перепису українцями.
Два мільйони! Дуже і дуже немало, це могла бути ціла країна — така, як Словенія, Монголія, Естонія, Емірати, Кіпр. Вважаючи себе українцями, живучи не десь у діаспорі, а в самій Україні, вони вказали під час перепису, що не володіють (зовсім, узагалі, ніяк) українською мовою. Я натискую на це не для того, щоб якось затаврувати цих людей. Мені хочеться наочніше показати стан справ, які дісталися нам у спадщину від радянських часів, коли на українській землі людина не тільки могла легко обходитися без української мови, але і не відчувала соціального дискомфорту в зв’язку з її незнанням. Був відсутній хоч якийсь імператив, у першу чергу моральний, вивчати мову народу, чиє ім’я носила ця земля.
Дані перепису 1989 року, які стосувалися національного складу і мови, були оприлюднені, пам’ятаю, тільки наприкінці 1990 року. Я був тоді народним депутатом і сказав комусь з колег (уже забув, кому, але, можливо, він згадає), що таке становище називають передоднем капітуляції. Такі речі говорять звичайно під настрій, і, зрозуміло, це було перебільшенням, але відчув я себе після цих цифр препогано.
До того ж, не треба було бути статистиком, соціологом або психологом, щоб відчути: цифри цього перепису (принаймні там, де справа стосувалася України) були перекручені в «утішливий» для нас бік. І не тому, що хтось спеціально їх спотворював, хоча, звичайно, можливе що завгодно. Просто ми всі інстинктивно знали, що люди під час переписів (я вже говорив про це) часто-густо дають не стільки правильні, скільки «політкоректні» відповіді. Виходить, справжня картина була ще страшнішою.
Щоб мої російські читачі зрозуміли, з яким станом речей у мовній і культурній сфері Україна прийшла до своєї незалежності, я попрошу їх проробити одну уявну вправу. Уявіть (вам це буде важко, але, будь ласка, зробіть спробу), що в сьогоднішній Росії тільки 20% книжкової продукції виходить російською мовою, а решта — ну, скажімо так, на мовах національних меншостей Росії. Упевнений, що ваша уява відмовиться це зробити. Отож, за даними на липень 1990 року, питома вага продукції українською мовою на книжковому ринку України складала навіть менше 20%, і люди шанобливо згадували 60-і роки, які колись здавалися їм жахливими, коли цей показник складав цілих 69%.
Тепер уявіть собі, що в третьому за величиною місті Росії (це, мабуть, Нижній Новгород? Чи Єкатеринбург?) не залишилося жодної школи з навчанням російською мовою. Напевно, і це вам неможливо уявити. Але дуже схожа ситуація склалася в Донецьку, третьому (після Києва і Харкова) місті України. Тут до 1989 року закрилася остання школа з українською мовою навчання.
Продовжуємо уявний дослід. Ні, ні, утішають вас, дивіться: хай у Москві, Петербурзі, Ростові, Самарі, Саратові, Новосибірську переважають іншомовні школи, але в них збереглося вивчення російської мови, невже вам цього мало? Ви вдивляєтеся уважніше — і що відкривається? Батьки не хочуть, щоб їхні діти вивчали російську мову, вони вважають, що діти перевтомлюються на уроках російської мови, що це шкодить їх здоров’ю. І батьки пачками несуть заяви директорам шкіл із проханням звільнити їхніх чад від мало кому потрібного предмета. І росте молодь, яка не знає мови своїх батьків і дідів, та ще і хизується цим. Уявили? Вам стало страшнувато? Але саме так відбувалося все в Києві, Дніпропетровську, Кіровограді, Черкасах, Чернігові — тільки з українською мовою.
А тепер уявіть собі, що менше 30% професійних театрів Росії залишилися російськими. І, нарешті, спробуйте відповісти самі собі, чи будете ви задоволені, якщо раптом чомусь виявиться, що 12,3% від загальної кількості росіян Російської Федерації (тобто майже 15 мільйонів) не вважають російську мову рідною? Або з’ясується, що 6,25 мільйонів росіян узагалі не володіють нею — не знають і явно не хочуть знати. І виявиться, що разом з цими останніми в Російській Федерації не знають російської мови (зовсім не сумуючи з цього приводу) майже 34 мільйона людей. Причому, це зовсім не заважає їм жити: вони говорять на своїй мові (наприклад, українській) і всі їх розуміють залюбки. Нереальна картина, правда? Але саме така картина (тільки поміняйте назви мов і введіть поправочний коефіцієнт на чисельність націй) була реальністю України на порозі її незалежності.