Україна — не Росія

Природні межі кожного народу найбільш чітко визначає його мова. Вона зв’язує всі стани і всі землі розселення цього народу. Українських патріотів, стурбованих долею рідного краю, не могло не тривожити, що надмірно ускладнена мова київських книгарів (сьогодні ми називаємо її стародрукованою літературною), яку розуміли освічені люди у Москві, була майже незрозумілою простому народу України. Можна сказати і так: мова києво-могилянської ученості була фактично віддана великоросам, засвоєна, а потім і перероблена ними. Справжня українська мова нікуди не поділася, але на письмі частіше використовувалася не вона сама, а якісь її похідні. Народна мова вважалася грубою і неприпустимою в учених працях.

Мабуть, багато українських авторів вважали, що пишуть мовою, спільною для «Великоросії» і «Малоросії». Так, ймовірно, вважав архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель. У 1674 році він написав «Синопсис или краткое собрание от различных летописцев». Він першим у загальнодоступній формі змалював «перенесення столиці» Русі в XII столітті — іншими словами, обгрунтував ідею правонаступництва володимиро-суздальських (а потім і московських) князів від київських. Не даремно його книга витримала до 30 видань і аж до XIX століття використовувалася як підручник історії по всій Росії.

Універсальною, цілком можливо, вважали свою мову козацькі історики, такі, як Самійло Величко, вважав і Григорович-Барський, автор чотиритомних нотаток про подорож до Святої землі і багато інших. Що більш важливо для української літератури, таким же було ставлення до мови своєї творчості й у Григорія Сковороди. Сковорода геній, і вже тому стоїть осібно. Разом з тим, ставлення до літературної школи, що писала на стародрукованій літературній мові, за останні сто років було різним.[67] Думка, що універсальна для Росії й України мова неможлива, виглядає сьогодні абсолютно очевидною, але щоб зрозуміти це в ті далекі часи, треба було пройти шляхом проб і помилок.

І коли він був пройдений, виявилося, що під завісу XVIII століття, після восьми століть існування української літератури, Україна повинна заново виробляти нормативну літературну мову! Ентузіасти, що взялися за цю справу, не уявляли собі повного обсягу завдання.

Ситуацію дуже добре змалював Орест Субтельний. Необхідно було, пише він, «перетворити “говірку” простого народу на засіб самовираження всіх українців... установити міцні зв’язки між елітою і масами, закласти основи спільної національної ідентичності... Самі першопроходці сумнівалися в перспективності своїх починань і розглядали їх лише як експерименти і курйози. Це, наприклад, стосується “Енеїди” Івана Котляревського — першого літературного твору мовою українських селян і міщан. Саме цей твір, що був оприлюднений в 1798 році [що характерно, у Петербурзі — Л. К.] поклав початок і української літературної мови і нової української літератури...; Спочатку він узагалі не призначав свій експеримент для публікації, і лише уступаючи наполяганням друзів, надрукував “Енеїду”, яка, на його подив, мала бурхливий успіх серед лівобережного дворянства. Але і після цього сам автор не усвідомлював того, що в мовному і літературному відношенні його твір виявився поворотним пунктом».