Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Багато хто вважає, що, за великим рахунком, подвиг Котляревського і його послідовників полягає в тому, що вони стали предтечами Тараса Шевченко. Можна навіть сказати, що Шевченко перетворив їх у своїх предтеч.
Що таке державна декларація незалежності? Це гучне оголошення усьому світу: держава Ім’ярек, якої досі не було, відтепер є. В умовах бездержавності України шевченківський «Кобзар» став декларацією буття українського народу. Вустами Шевченка український народ оголосив усім, кого це стосується: «Я є».
Народ можна визнати існуючим лише в тому випадку, якщо людей, що складають цей народ, утримує і з’єднує свідомість своєї окремості і відособленості від інших народів, поруч з якими він живе. Національна свідомість українців початку XIX століття до Шевченка була свідомістю «малоросів» — відгалуження «общерусского» племені. «Кобзар» доніс до своїх читачів зовсім іншу думку: вони українці, діти України. Україна Тараса Шевченка це, з одного боку, реальна територія, а з іншого боку — Мати, Доля, Воля, Загублений Рай (на зразок града Китежа), ідеальна батьківщина, якої ще нема, але яка прийде:
Роль Шевченка в національному самовизначенні українців не можна порівняти ні з ким до нього і після нього. Він не тільки «головний» український поет, але і творець української державної ідеї. Своїми віршами Шевченко узаконив слово «Україна» як єдино можливу назву нашої батьківщини (і майбутньої держави!), і, що не менш важливо, узаконив слова «українець» і «українці». Ми бачимо в Тарасі Шевченко пророка, що зумів «розшифрувати» Божий задум про Україну, Боже послання про неї.
Може і не ставлячи перед собою такого завдання, Шевченко створив міф про власну золоту добу, абсолютно необхідний будь-якому народу в ситуації відродження. Він посіяв у мільйонах душ не тільки казку про блаженство часів гетьманщини, але і мрію повернути ці часи. Парадоксально, але українську державу допомогли повернути до життя вірші, що оплакували неможливість самого повернення:
Звичайно, говорячи так, я допускаю, з висоти сьогоднішнього дня, деяке спрощення і «випрямлення» ходу історичних подій. Навіть Шевченко не був чарівником. Щоб перебудувати психологію людей, потрібен час. До того ж, неможливо перебудувати психологію всіх людей. І отут треба сказати про виняткову роль таких розбуджувачів національної свідомості, як народні вчителі. Викладання в сільських народних школах і в недільних школах для неписьменних селян цілком офіційно велося на «малоросійській» мові (у рік смерті Шевченка на книжковому ринку пропонувалося шість різних українських букварів), і саме вчителя таких шкіл стали передовим і найдійовішим загоном українського патріотизму.
В усій своїй силі перетворюючий вплив Шевченка розкрився після його смерті (нагадаю, він помер у 1861 році). Вже і XIX століття наближалося до своєї останньої третини, а в Україні усе ще не було своєї літератури. Тобто існували письменники і поети, але не було літературного потоку, не було професіоналів, які живуть літературною працею. На тлі багатства російської літератури українська виглядала бідною родичкою. Чи легко було в таких умовах утверджуватися українській мові, як універсальному засобу комунікації всього українського народу, усіх його шарів і станів? Чи легко їй було в таких умовах продемонструвати здатність передати всю сукупність знань і уявлень про людину і про світ, опанувати все багатство відтінків подібних уявлень, так хоча б знайти якусь норму, а не бути довільною сукупністю обласних діалектів?