Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Відомо, що Мазепа побував у німецьких і італійських князівствах і королівствах, а також у Голландії і Франції. Серед інших наук він вивчав тут основи будівництва фортець і артилерійську справу. Повернувшись до Польщі, він з кінця 1650-х років починає, як королівський посланець, їздити до гетьманів Правобережної України (що продовжувала бути в складі Речі Посполитої). Уже тоді своєю моторністю і «цекавостью» (допитливістю) він звернув на себе увагу Петра Дорошенка.
Після якоїсь любовно-скандальної історії Мазепа в 1663 році назавжди залишає придворну службу, а разом з нею і Польщу. Ставши гетьманом, Дорошенко бере до себе Мазепу ротмістром «надвірної корогви». Так починається його кар’єра в Правобережжі. Вона тривала багато років. За цей час він, зокрема, їздив послом від Дорошенка на Лівий берег (тобто в російські межі) і там справив дуже добре враження на майбутнього гетьмана Івана Самойловича. У Мазепі було щось таке, що приваблювало людей.
Не всі дипломатичні місії, які доручалися Мазепі, були зручні для виконання. Як пише історик запорожців Дмитро Яворницький, у червні 1674 року Дорошенко, «желая возможно скорее получить помощь от турецкого султана и крымского хана, а также наперед задобрить их, послал им в дар 15 человек, забитых в колодки невольников, козаков Левобережной Украйны». Дорошенко воював у той час проти лівобережного гетьмана Самойловича і бєлгородського воєводи князя Ромодановського. Вибора у Мазепи, боюся, не було, звичаї панували прості й круті, думки підлеглих ніхто не питав. «Взяв колодников, кроме того 9 человек татар [мабуть, як охоронців], письма гетмана к хану и визирю, Мазепа направился сообразно указанному маршруту». Під час подорожі караван потрапив у засідку до запорожців. Мазепа був би роздертий ними, якби не втручання кошового, знаменитого Івана Сірка. Закованого в кайдани Мазепу відправляють на Лівий берег. Схоже, не все в цій історії просто: гетьман Самойлович відразу ж відправляє Мазепу до Москви, а в супровідному листі до царя (не більш, не менш!) просить його більше довіряти Мазепі, ніж Сірку. Не можна виключити, що Мазепа міг підстроїти свій полон, щоб ухилитися від виконання ганебної місії, але зберегти алібі перед Дорошенком. Чому хитросплетіння XVII століття неодмінно повинні бути простішими за сучасні?
У Москві Мазепа діє, як пише Костомаров, «во вред Дорошенко, сумев подделаться в доверие московским боярам». Мабуть, Івану Степановичу стає остаточно ясно, що боротьба Дорошенка за возз’єднання розколотої України під турецьким протекторатом приречена. Мазепа переходить на службу до «малоросійської» Гетьманщини в званні «військового товариша».
За наступні роки служби в Гетьманщині під керівництвом гетьмана Самойловича у Мазепи, судячи з усього, склалися тверді переконання про те, що добре і що погано для України, — переконання, що потім визначили його місце в історії.
Як пише історик Антонович, у душі колишнього пажа і придворного жив ідеал — впровадити шляхетський устрій України за польським зразком, тобто, створити дворянську державу з усім набором аристократичних прав і свобід. Міста також розширили б свої вольності, з’явилися б університети, заохочувалися б мистецтва. І тільки селянам у цій державі, за тим же польським зразком, не передбачалося іншої ролі, крім кріпаків.
Що до останнього пункту програми, його успішно виконував гетьман Самойлович. Він почав планомірне закріпачення селянства.[58]
Але в усьому іншому Самойлович був «гетьман-попович». Мистецтва він заохочувати не збирався, хоча і був освіченим. Не тільки з народом, але й із знатними людьми він тримав себе як самодержавний деспот. Його дармоїди чинили від гетьманського імені справжній розбій. В усій Гетьманщині за Самойловича не було суду без хабарів. Не було жодних надій на те, що Україна з таким гетьманом може наблизитися до того устрою, про який мріяв Мазепа.
Мазепа, з 1682 року генеральний осавул, розумів, що при усуненні Самойловича ніхто, крім його родичів (він славився кумівством), не заплаче. І це нарешті відбулося. У Москві давно мріяли ліквідувати кримське «осине гніздо», ще більше від нього бідувала Україна. У 1686 році Росія приєдналася до антитурецької «Священної ліги», куди уже входили Австрія, Польща і Венеція, у зв’язку з чим на наступний рік був затіяний «кримський похід». Очолив його Василь Голіцин, людина освічена, великий західник, але поганий полководець. Російського війська було понад 60 тисяч, до нього приєдналося до 50 тисяч козаків на чолі з гетьманом Самойловичем, але все скінчилося нічим. Не дійшовши двохсот верст до Перекопа, армія зупинилася в Кінських Водах на Дніпрі, оскільки татари підпалили степ і зіпсували колодязі. Подальше просування стало неможливим через відсутність фуражу і води. Потупцювавши, військо повернуло назад, навіть не вступивши в контакт із ворогом. На цьому великий кримський похід і закінчився.
58
Розподіляючи землі і села серед козацької старшини, Самойлович частіше, ніж його попередники, згадує у своїх універсалах, що «державцам» повинне належати і «послушество» тяглих людей. Поміщик мав право використовувати селян на роботах «для лагодження греблі, для перевезення дров, для косовиці і складання сіна і для інших своїх потреб». Крім того, селяни повинні були платити грошовий чинш, віддавати «осепщину» (частину зібраного хліба) і десятину від худоби, платити податок на помел. Селяни скаржилися: «Гетьман пороздавав старшині маєтності, а старшина, поділивши нашу братію, позаписувала собі і дітям своїм у вічність». Самойлович додавав особливих зусиль, щоб унеможливити перехід селян у козаки. При ньому дійшло до того, що вперше почалося зворотнє переселення з Лівобережжя до Речі Посполитої — люди побігли від свого володаря до ляхів! Виждавши час, Самойлович почав військову експедицію на правий берег, спалив усі села, що будувалися, і перегнав народ назад.