Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
У наші дні заповзяте ставленя до Мазепи як до зрадника вже безглуздий анахронізм. Воно може свідчити про деяку щиросердечну незрілість, про звичку до одномірного світу «свій — чужий». Звідси усього крок до присвоєння собі монополії на любов до батьківщини. Це можна сказати і про тих, хто «погано ставиться» до Хмельницького. Таких менше, але є і вони.
На щастя, жодна ворожнеча не вічна. Якби Хмельницький знав, якими стійкими борцями за незалежність України згодом стануть греко-католики — ті самі уніати, проти яких він стільки боровся, він, можливо, дивився б на них не так непримиренно.
Добре, що наш Національний банк, з яким я часто бував не згоден з інших приводів, вмістив портрети двох цих людей на гривні. У нас люди все ще продовжують боротьбу проти пам’ятників і портретів. Але ніхто не буде рвати грошей на знак протесту. Бачачи Мазепу і Хмельницького у своїх гаманцях разом, наші люди звикають терпиміше ставитися до своєї історії, до її творців. Та, мабуть, і один до одного.
Розділ дев’ятий. Україна і російська мова
Українська як загроза
Одна з улюблених тем російських ЗМІ, коли мова заходить про Україну, — це гоніння на російську мову, які нібито безперервно йдуть у нашій країні. Деякі з російських ЗМІ взагалі рідко згадують Україну поза цим приводом. У багатьох недосвідчених росіян, як я чув, склалося фантастичне враження, що, скажімо, у Львові просто небезпечно заговорити на вулиці по-російськи. Я розумію, що такий закон сучасної журналістики: тільки погана новина вважається новиною, з цим нічого не поробиш. І якщо поганої новини нема, треба «окошмарити» (дуже виразне слово) новину нейтральну — наприклад, про зміну назви вулиці.
Родичі розповідали мені, що в сучасній Москві не залишилося ні вулиці Пушкіна, ні вулиці Чехова. Під час кампанії по відновленню історичних міських імен цим вулицям повернули їхні дореволюційні назви. Напевно, при великому бажанні на основі цих фактів можна зробити телерепортаж про антиросійські настрої уряду Москви. І для підкріплення знайти яких-небудь простих людей, що охоче розкажуть перед телекамерою, наскільки вони обурені цими нововведеннями.
Якщо протягом року на якому-небудь з московських телеканалів Львів (наприклад) з’являвся десять разів, і всі десять телесюжетів розповідали про щось таке, що можна було сприйняти в широкому сенсі як «антиросійське», пересічний російський глядач зрештою вирішить, що місто з населенням 800 тисяч мешканців (включаючи 120 тисяч росіян) узагалі не має іншого клопоту, крім як боротися з російською мовою, і нічого гідного уваги крім цього в ньому не відбувається. А тоді зрозуміло, що це страшне місце, і їздити туди ні в якому разі не треба.
Я зараз поведу мову про деякі речі, які комусь можуть здатися такими, що вже давно викликають оскому, але, як я вже говорив у передмові і переконувався у своєму житті багаторазово, речей самоочевидних для всіх і кожного не існує, тому скупитися на пояснення не треба ніколи. Особливо, якщо мова йде про важливі речі. Те, що самоочевидне для одного, може виявитися повною новиною для іншого.
Україна — держава, що за деякими параметрами змушена відтворювати себе. Звичайно, не з нуля, але з досить низьких відміток. Одним з найважливіших параметрів держави є державна мова. В Україні вона, природно, українська. У якому ж становищі перебувала українська мова в момент проголошення нашої незалежності? Сказати, що не в блискучому — означає не сказати нічого.
Під час перепису 1989 року, ще радянського, 72,7% жителів України назвали себе українцями. Але це не означає, що в 1989 році в Українській РСР саме такою була частка людей з українською самосвідомістю. Радянська людина називала ту національність, яка в неї була записана в паспорті, хоча ніяких документів при переписах, радянських чи ні, ніколи не питають і не пред’являють, це світова практика. З того часу витекло багато води, у нашому житті стало іншим ледь не все. У паспортах громадян нової демократичної України відсутній пункт «національність». Питання про самоототожнення кожен вирішує сам, і це правильно. За всіма Божеськими і людськими законами, державна незалежність, в умовах якої ми живемо вже друге десятиліття, повинна була розбудити в багатьох людях українське національне почуття, що дрімало до того. Крім цього, за роки незалежності в Україну, на свою історичну батьківщину, переселися сотні тисяч українців із СНД, а серед людей, що покидали Україну, частка українців була меншою їхньої частки в населенні країни. Усе це разом узяте повинне було істотно підвищити частку людей з українською самосвідомістю. Підвищити — але від якого рівня? Визначити цей рівень за колишніми переписами, повторюю, досить важко.